Я маю таке пояснення: А. Лівицький тоді не мав такої сміливости, як пізніше, тоді він добре знав, що я, як голова Центрального Комітету Партії, не міг не знати, як він ставився до звернень до нього партійних моїх товаришів по допомогу, він знав, як до нього повинні були ставитись українські революціонери за його минуле і в нього не вистачало духу нагадувати про себе.
Так само він не нагадував с.-д. партії й мені, Голові Директорії, про себе й за часів Директорії. Він був, можливо, десь при якомусь міністерстві за маленького урядовця, що не мав доступу до уряду. До мого відходу від діяльності Директорії й виїзду за кордон, він ніде в урядових колах не з'являвся. Аж коли я виїхав, він одразу став найближчим співробітником "Голови" Директорії, С. Петлюри, а по його смерті його спадкоємцем, себто теж "Головою Директорії". З цим титулом він прожив аж до прибуття нової еміграції. Іноді він скидав його з себе і передавав іншим, таким самим колишнім царським "чиновникам", які ні в яких революційних організаціях України участі не брали. Так, наприклад, колишній учитель руської гімназії В. Прокопович під час війни раптом став у Франції Головою Директорії. Чого? Бо Андрій Лівицький жив тоді в Німеччині й йому було "незручно" при гітлеризмові носити титул такої влади, яка колись вигнала німців з України. Коли ж війна скінчилась, він одібрав його в Прокоповича й знову надів на себе, як старий мундир.
Але чого ж раптом вилетів із того мундира "Президент", як метелик із замотка?
Я поясню це так. Петлюрівська група, очевидно, зрозуміла, що носити титул Голови Директорії при живому, юридично-законному, справжньому Голові Директорії Володимирові Винниченкові, тепер, коли прибула нова еміграція, коли настав якийсь орган представництва, коли треба бути все ж таки трохи охайнішим в поводженні з досягненнями революції, стало "незручно". Тому вона зняла з нього мундир "Голови Директорії", й одягла на нього мундир "президента", а щоб не було вже ніякого ні в кого сумніву, вона на засіданні другої сесії Національної Ради над "троном" цієї "Високої Особи" прибила напис: "Президент". І тепер, розуміється, ні в кого не може бути сумніву в цілковитій законності й заслуженості А. Лівицьким цього титулу.
Я передбачаю: мені деякі навіть щирі патріоти можуть закинути, що я критикою "президента" А. Лівицького дискредитую українську державність, підриваю довір'я до тої інституції, яка виконує важну функцію об'єднання круг одного Державного Центру розпорошеної сили еміграції, і тим завдаю шкоди справі нашого соціяльного визволення.
На цей евентуальний закид я відповідаю так: Коли б я хотів ув ім'я погано зрозумілої справи української державности і нерозумного патріотизму сховати правду, замовчати її, піти проти свого сумління, пожертвувати своїми етичними переконаннями,— то я все одно користі українській справі не зробив би цим малодушним вчинком. Не зробив би хоч би вже через те, що ця правда, ці факти відомі не тільки мені, а багатьом іншим членам української нації, як тут на еміграції, так особливо там, на Україні, що самі вчинки петлюрівської групи, оце нехтування законами і традиціями Вищих Органів революційної влади, оце образливе для неї поводження з титулами, з симвовлами її, як з "мундирами", як з ганчірками, які можна чіпляти на себе і скидати з себе по своїй особистій волі й коли схочеться, що саме в очах щирих патріотів, які хочуть шанувати закони й символи нашої революції, ці вчинки кричуще дискредитують не тільки осіб з тої групи, а саму ідею об'єднання сил в еміграції. Багато членів її давно вже з соромом і болем слідкували за цими комедійними, опереточними вчинками так званого "уряду УНР" і всяко намагались припинити їх. Так, наприклад, під час війни члени американських демократичних організацій звернулись до мене з дорученням зробити все можливе, щоб ліквідувати цю, негодну української революції гру в "уряди", яка ставила українство за кордоном в жалюгідне становище. Я зробив усе залежне від мене, я пропонував "урядові УНР" передати справу на вирішення громадських національних організацій: я, як юридично-правдивий Голова Директорії, вимагав од В. Прокоповича, який тоді носив мундир "Голови Директорії", припинити, узурпацію символу української революційної влади. Мої заходи не дали позитивних результатів, цї люди, які носили назву "демократів", не схотіли вирішити питання демократично, їхня орієнтація була на "зовнішні антидемократичні сили", вони від них залежали, отже, на громадські організації якоїсь там нещасної еміграції їм не треба було потреби озиратися.
Цей факт відомий не тільки мені, так само як цілий ряд інших фактів, які виявили зневагу цих людей до елементарних основ демократії, які дискредитували назву "Української Народної (Демократичної) Республіки" й викликали обурення інших членів еміграції. Отже, коли б я замовчав тепер ці факти, коли б не "критикував", то цим я не тільки не сховав би правди, а вніс би ще більше затуманення її, ще більше обдуру і розладу в еміграції, а тим самим узяв би на себе відповідальність | за це все. Я ніколи ні в яких обставинах не хотів відповідальності за вчинки, які, на мою думку, були шкідливі мойому колективові, так тим паче тепер я цього не хочу робити.
А з цього випливає, що я не тільки не хочу критикою якоїсь одної чи кількох груп руйнувати справу об'єднання еміграції або підривати пошану до української державности. Навпаки, моя ціль є помогти їй згуртувати свої сили, зміцнити осередок її, Національну Раду, зробити її активною, дружньою, діяльною. Як це зробити? Одним із засобів для того є відкриття й усунення тих перешкод, які стоять на шляху до об'єднання. Одною і то великою перешкодою є захоплення представництва й проводу групою людей, які не то що не мають на те ніякого права, але що повинні очистити себе від закидів їм у антидержавних, антинаціональних і антидемократичних вчинках. Ця група протягом довгих років грала на високодушних, шляхетних почуттях членів української нації на чужині, спекулювала на "прапорі української державности" і тим "прапором" примушувала багатьох тих членів замовчувати їхні вчинки, слухатись, навіть хвалити їх. На цих самих почуттях ця група заграла й у Новій Еміграції і при всіх інших сприятливих обставинах (напр., страх перед репресіями "зовнішньої сили") досягла і в неї замовчання і навіть ухвали дорученням їй представництва і проводу. Тепер ця група має "орієнтацію" на інші "зовнішні сили", тепер зневажання демократичних принципів не до речі, тепер вони їдуть на іншому возі, отже і стараються співати пісню того воза. Члени Нової Еміграції, повторяю, не знаючи багатьох фактів з минулого, а надто боячись прикрих для себе наслідків свого недовір'я "носіями прапору державности", з пошаною слухають ту їхню пісню й слухняно читають написи на фотелях: "Президент", "Прем'єр-міністр".