Його біле личко з тонкими гарними рисами блідо зарожевілось.
— У мене свій розрахунок, Лялю.
— Які ще в тебе розрахунки?! — не без іронії запитала дівчина, знаючи разючу Серьожчину непрактичність.
— Бачиш, Лялю, з усіх наших я, здається, найменш сильний... Фізично, звичайно,— поправився з гідністю Серьожка, і Ляля всміхнулась.— А я хочу бути дужчим у всіх відношеннях. Бо нам, очевидно, всяко доведеться. Можливо, де й врукопаш... Котовський, між іншим, у смертній камері займався спортом.
— Спорт спортом, а на роботу вже ходив?
— Ходив.
— І що?
— Вигнали.
Леонід Пузанов, який швидко завів собі друзів серед шоферів, влаштував був Серьожку "механіком" у німецький гараж. Ніскільки не розуміючись на машинах, Серьожка пролежав півдня під машиною, спочатку відкручуючи ключем якусь першу-ліпшу гайку, а потім знову закручуючи її. "Механіка" швидко розкусили, проте вигнали досить коректно.
— А ти звідки, Лялю?
— Так, бродила по місту, звикала... Заходила на базар поворожити "на планетах"...
— Знайшла колег?.. Зачіпають твою астрономічну струнку?
— Так зачіпають, Серьожко, що хочеться підійти і дати ляпаса такому типові на весь базар. Ну, взяв би собі карти засмальцьовані чи морську свинку, а то, головне, планети сюди плутає,— говорила Ляля, сердячись.
Вона не терпіла цих темних ворожбитів, які опоганювали саме слово "планета", що було для неї науковим терміном, сповненим своєрідної краси і чарівності.
— Взагалі останнім часом — ти помітила? — в місті наплодилася тьма різних ворожок та ворожбитів,— невесело говорив Серьожка.— Астрологи всякі, спірити з'явились навіть... ще тільки алхіміків бракує... Ти пам'ятаєш Мусю Львовську з дев'ятого "А"?
— Ну?
— Сестра каже, що Муся теж взялась крутити ночами блюдечка... Викликає духів і просить у них поради.
— Може, й собі спробувати?
— А що? Бери блюдечка — й за раб оту...
— І сміх і горе,— після паузи промовила Ляля.— Кожен як може шукає виходу з цього пекла... І це ота витівниця Муся...
— Вона питала дух Пушкіна, чи довго ще будуть окупанти.
— Що ж він їй?
— Каже, що Олександр Сергійович відповів якимось непристойним жартом.
Обоє засміялись.
— Пушкін і на тому світі не може вгамуватись,— промовила дівчина.— Ні-ні — та й викине якогось коника.
— Хіба не осточортіють йому всі ці спіритки,— зітхнув Серьожка.— Як усе-таки було в нас свіжо дихати, Лялю... Яка здорова була атмосфера. А тепер іноді так стане... так стане, що встав би серед ночі, пішов би того повітря шукати... Хоч раз би вдихнути!
— Тобі таки знов хочеться пуститись у свої мандри?
— Іноді наче вже зовсім переконаю себе, Лялю, що не треба, що мусимо тут, а потім... знову кортить! — Серьожка замислився й майже злісно прочитав:
Ітиму я цькований, йтиму осміяний, Не в силі нічого забути, зректись, Даремно чужими вітрами обвіяний, Все вірний тому, у що вірив колись!..
— Добре,— посміхнулась дівчина,— ми тебе пошлемо, тільки не в нетрі.
— А куди? — простодушно зацікавився хлопець.
— Потім дізнаєшся. Помандруєш трохи. Тепер взагалі багато народу мандрує. В нас оце ночували люди з Харкова. Розговорились, звичайно, про окупантів. Одна, зовсім уже старенька, знаєш, як сказала? "Не вічно ж їм,— каже,— бути... коли всі люди проти..." Це мені так сподобалось! З такою щирою, безпосередньою упевненістю вимовила вона ці слова!.. Взагалі мені здається, Серьожко, що, незважаючи на цей гнітючий тягар окупації, люди наші не лише не шарахнулись хто куди, а, навпаки, стали начебто ще згуртованіші, довірливіші одне до одного. Я, звичайно, маю на увазі не ті мізерні шкурницькі елементи, що, як таргани, повиповзали зараз з різних щілин, а справжніх людей, основну масу нашого народу. Вийди в місто, прислухайся: все клекотить!.. Німці ходять поміж людьми, проте якось тільки ковзаються повз них рикошетом, а ввійти в саму гущу, в саму тканину життя не можуть. Найголовніше, що в серці народу не гасне велика віра. Ти помітив, усі живуть, наставивши вуха на схід: чи не гуде? Чи не наближається?
— Вірно! Повне місто надій,— сказав Серьожка, глянувши на дівчину.
— Оце вона і є, та сила, Серьожко, що множить і наші з тобою сили! Зверни увагу, як, приміром, прості жінки ставляться до бійців інших національностей... Ось хоча б історія з Льонькою... А скільки їх таких? В кожному селі полтавські матері переховують як не одного, то кількох оточенців — і росіян, і білорусів, і узбеків, і грузинів! Хіба це не важливо, Серьожко? Це дуже важливо!..
Іллєвський дивився на збуджену Лялю, і темні очі його починали сяяти.
— А ти здорово це помітила: віра в народі не гасне. Не відчувається безпроглядного мороку!
— Як у всесвіті, в макрокосмі: серед безмежної темряви — безконечні сонця, сонця, сонця! Ну хай, може, я перебільшую, але ж вогні боротьби, блискавки ненависті таки раз у раз шматують цю окупаційну ніч!..
— Ти вже заговорила, Лялю, як поетка... А втім, де боротьба — там і поезія,— здається, так завжди було...
Просто з роботи зайшов Пузанов — в мазуті, в куцій обтріпаній своїй шинелі. Весело привітавшись з Лялею, заглянув через поріг на кухню:
— Тьотю Олю, ви дасте мені теплої води?
— Хоч окропу,— відгукнулась Серьожчииа мати. Леонід пішов умиватись. Шумно хлюпаючись,
пирхаючи, він гукав звідти товаришам:
— Міську управу перейменовано — чули? Віднині міської управи нема. Є бурго-мі-страт! Запам'ятайте...
— А ту жовто-блакитну ганчірку, що висіла над управою, ще позавчора зняли,— повідомила й собі тьотя Оля.
— Накокетувались,— сказала Ляля байдуже.
Славное море, священный Байкал, Славный корабль — омулевая бочка! —
наспівував Льоня, вмиваючись.
— Тихше, Льоню,— зауважила йому Іллєвська.— В сусідів офіцер стоїть...
— Ану їх к чорту! Набридли. І ще голосніше:
Эй, баргузин, пошевеливай вал, Молодцу плыть недалечко...
Іллєвська дивилась на нього, стримуючи посмішку.
Умившись, Пузанов знову зайшов до Серьожчиної кімнати і, дивлячись на Лялю дуже пильно й серйозно, мовчки поліз рукою до правої кишені штанів.
Серьожка стежив за Леонідовою рукою, як хлопчак, що чекає від зайця окрайця.
Замість окрайця Леонід, гучно стукнувши, поклав на стіл заржавілу ракетницю. Потім так само мовчки, посміхаючись самими очима, витяг з лівої кишені другу ракетницю і, ще дужче грюкнувши нею, теж поклав на стіл.