— Щоб отак із нічого приймача зліпити, та це знаєш, ким треба бути? — не приховував свого захоплення Борис.— Це все одно, що радіо винайти заново!
— А тс-с! — штовхнув його ногою Валентин. Він уже сидів під столом у навушниках, як бортмеханік у кабіні.— Тріщить!..
— Дай на одне вухо! — Борис прожогом кинувся під стіл, і жмурок погас Проте хлопець не став його світити. Він приклався в темряві одним вухом до навушника. Валентин прикладався другим. Вони почули б стукіт власних сердець, якби наслухали їх, а не те чарівне потріскування атмосфери.
— Валько, невже це правда?
— Ге! — сказав Валентин.— Та вже давно за північ!.. "Комінтерн" не працює!..
— А ти певен, що настроїв на "Комінтерн"?
— А куди ж іще?
Потім вони чули музику, далеку, недосяжну, прекрасну. Мовби вставали казкові, озвучені світи, які були перед ними замкнуті, а тепер знову відкрилися, здобуті ними, зусиллями їхньої волі, їхньої юнацької впертості. Значить, недаремно вони так пристрасно працювали кілька ночей підряд!
— Сідай отак, і будемо слухати,— обійняв у темряві Валентин сухорляве Борисове плече.— Тобі зручно? — Валя ставав навіть чемним, коли на душі в нього було гарно.
— Зручно, зручно,— прошепотів Борис з вдячністю.
Так навсидьки під столом хлопці й поснули, обійнявшись, біля навушників. І проспали б вони так до білого дня, якби зненацька їм не почулись гудки, повноголосі, красиві, такі, як ті, що ними вони перегукувались в дитинстві, розбуркані першим сонцем, наснажені весняною свіжістю... "Гу-у, гу-у, гу-у",— чули вони прекрасне, усміхаючись обоє вві сні.
Це були перші гудки московської радіостанції перед тим, як вона починає вранці свої передачі, вітаючи весь світ бадьорою державною піснею.
Тільки почало розвиднятись, як Борис уже поспішав на Кобищани до Лялі. Він підіймався з Подолу до центру крутою бруківкою, притримуючи кашкет за козирок, щоб його не зірвало зустрічним вітром.
Ішов підбігцем, підстрибом, так, як він завжди ходив. Власне, він не ходив, а майже бігав на гору і з гори, НІКОЛИ не втомлюючись і часто дивуючи цим свого вайлуватого друга.
— Я тебе колись розберу на частини, як годинниковий механізм,— погрожував іноді Валентин,— і подивлюсь, що там у тебе всередині. Чому ти такий верткий?
— Ґа? — стріляв Борис, задумавшись.
— Розберу...
— Розбери, розбери,— серйозно погоджувався в таких випадках Борис, задерши на Валентина своє кепі з неймовірно великим козирком. Він зовсім і не чув, що саме друг його погрожував розібрати. Борис у цей час літав думками десь... хто знає й де.
Било сухим снігом, різало очі. З бокових завулків вихоплювались вітряні протяги. На перехрестях сніг вирував білими чорториями.
З розгону Борис налетів на якусь жінку, мало не збив її з ніг, а тоді ні з сього ні з того поздоровкався до неї і побіг далі, а вона дивилася йому вслід здивовано: хто б це був? Наче незнайомий, а вітається... Та, зрештою, швидко ростуть молоді, за який-небудь рік так виросте, що й не впізнаєш, чиє воно. Ростуть, ростуть...
ч На Гоголівській вулиці, біля спаленого універмагу, стояли куцкою жінки, дивлячись кудись через вулицю, вгору. Борис підняв свій козирок і похолов: на ліхтарному стовпі висів закоцюблий підліток.
За що повішений? Хто він такий?
Не можна навіть назвати страхом те, що Борис відчув у першу мить. На ньому просто нічого не стало, все втратило вагу, окрім одного: папірця в боковій кишені сорочки. Тільки той папірець набрав фізично відчутої ваги, і тільки його Борис почував на собі. Інстинктивно прикрив груди рукою.
Повішений був простоволосий, в йоржик йому набилося снігу, і сніг уже не танув. Простенький засмальцьований піджачок, на грудях — фанерна табличка з написом: "Партизан".
На ногах повішений мав здоровенні армійські черевики, які, видно, були йому ще не по нозі. Обличчя не було, вірніше, Борис боявся дивитися на нього, в те неприродне спотворення людської подоби.
Стояв і просто дивився на міцні важезні черевики, на табличку, написану від руки, але дуже дбайливо, наче відбиту з трафарету. "В них уже, мабуть, багато таких табличок заготовлено. Мабуть, і на мене є, і на Валентина",— подумав Борис, мимоволі ловлячи краєм вуха голоси якихось жінок, що розмовляли на базарі. Вони говорили, що, напевне, цей хлопчина зовсім і не партизан, який з нього партизан, може, просто повертався додому після восьмої, коли ходити заборонено.
— їхнє право, що хочуть, те й роблять з нашими дітьми...
Бориса дедалі відчутніше проймав холодок рішучості. Хлопець сповнювався високою повагою до себе, адже — тільки подумати — ось він, ровесник і ніби навіть двійник повішеного, стоїть, не полохаючись, не втікаючи, хоч весь бринить від напруги нервів: папірець, на якому записано зведення Радянського Інформбюро, лежить йому на грудях, і всім, здається, відомо і видно це.
Борис бачить, як наближається тротуаром постать поліцая, мерзотна синя постать; поліцай продивляється його наскрізь, очі його повзають по Борисові повільно, наче гусениці по листю, одяг уже не прикриває папірця Борисові на грудях, і його вже видно всім, як медаль. Поліцай наближається. Борисові хочеться обернутися і дременути вниз, на Поділ, щоб аж чортам тошно, але він каже собі в думці: "Стій! Від них нікуди не втечеш!.."
І стоїть.
Знову йому хочеться знати, скільки в них, проклятих, ще заготовлено табличок на нього, на його друзів, на весь народ. "Стій, що буде!"
Поліцай, виявляється, знайомий. Це Семен Коло-мойцев. Торік улітку біля міського кінотеатру подо-лянські хлопці, між ними і Валентин, вирішили добре натовкти Коломойцева за якісь брудненькі провини перед товаришами. Вони вивели його за театр, у темне місце, і після короткої передмови почали садити по підбіччю. Зупинив їх Борис: "Киньте ви руки бруднити!"
Він органічно не терпів тілесних розправ. Його від них нудило.
Тепер Коломойцев, пам'ятаючи Борисове заступництво, зустрів його як приятеля:
— Привіт, Серга! Що, пацана розглядаєш? Ох і зашморгнули ж!
Коломойцев був у синьому кашкеті і такій же шинелі з блискучими ґудзиками.
— Це коли вам видали нову форму? — запитав Серга з таким спокоєм, якого зовсім не чекав від себе.