— Бачите, ви не самотні, товаришу Іллєвський. Ви тільки одна з наших бойових застав.
— Але ж листівки — це мало! — спалахнув Серьожка.— Нам би стріляти!
— Чекайте, я ще не кінчив. Я не сказав найголовнішого, ради чого ви тут опинились. Ракетниці Пузанов дістав?
— Дістав.
— Ракети до них є?
— А навіщо нам ракети? Ракетою фашиста не вб'єш!
Секретар нахилився і витяг з-під лави замаслений олією солдатський речовий мішок, наповнений чимось до половини. Потряс ним, передав Іллєвському:
— Все-таки візьміть оцих пару десятків ракет. Передасте їх Лялі. Вони вам, думаю, згодяться. Неодмінно згодяться. Мусять злетіти в небо...
— Коли?
— Дізнаєтесь потім. Оце поки що і все, товаришу... Серьожко.— Секретар обкому довірливо поклав хлопцеві руку на гостре, схудле плече.
Серьожка, зрозумівши, що пора йти, підвівся. Але як йому не хотілося звідси вирушати! Тут все йому було до запаморочливості рідне, тут його приймали за людину, тут він знову відчув справжній смак волі. І ось треба все кинути, треба знову пірнати в той уярмлений концтабір, де на кожному кроці його можуть кривдити, принижувати, щомиті можуть зацькувати, стратити. Але ж треба!
Іллєвський стояв посеред кімнати і схвильовано дивився на секретаря обкому своїми ясними, сповненими сліз очима.
— Скільки б це не тривало,— голос його схвильовано зривався,— хай іще рік... хай ще десять... хай двадцять років!.. Ми все одно ніколи їм не скоримось, будемо завжди боротись!..
Йому хотілось якимсь незвичайним способом запевнити секретаря обкому, запевнити партію, що він і його друзі будуть вірними їй завжди, скрізь, за 5удь-яких умов.
— Я не макі сумніву,— сказав секретар, ніби прочитавши Серьожчині думки.— Хай ваша віра ніколи не похитнеться. Настане ще на нашій вулиці свято, настане, товаришу Іллєвський!
Секретар обкому міцно обійняв юнака:
— Бажаю успіхів у роботі. Вітайте Лялю і всіх друзів.
Радісний і трепетний Серьожка вийшов на ґанок. Він почував себе окриленим цією підтримкою, цим надійним довір'ям. Йому немовби відкрилися зараз очі на справжнє значення своїх вчинків, своєї діяльності. Виявляється, вона далеко значніша, ніж він досі думав. Вона майже велична!..
Хлопець стояв на темному ґанку з своїм мішечком ракет на плечі, а свіжий морозний вітер ласкаво остуджував йому розпалене обличчя. Доки він був у хаті, вітер наче обернувся з іншого? теплого краю, і мовби далека провесінь уже вчувалася в ньому. Дивно було бачити, що вартовий у кожусі ще не помітив цієї кліматичної зміни і, щоб зігрітись, м'яко пританцьовував у валянках біля гайку.
Де ж Сида Гаврилович? Певне, забрався кудись перегріти душу...
За кілька хвилин двері штабу відчинились, і на порозі, освітлений лампою, з'явився секретар обкому з своїми товаришами. Він уже був у білому кожушку, з автоматом на грудях. Розмовляючи про якусь торф-артіль, вони перейшли сіни і зникли в сусідній кімнаті, де на них чекали голови колгоспів. Як з-під землі, перед Іллєвським виріс Сила Гаврилович. По духові було чути, що його десь таки не обминули чаркою.
— Вже? — пильно заглянув столяр в обличчя хлопцеві.
— Вже.
— Стружку знімав? Пити давав?
— Всього надавав! — багатозначно відповів хлопець. Вийшли надвір і повільно рушили хутором.
У завулках та по дворах, глухо перекликаючись, метушилися люди — збиралися, видно, в дорогу. Всюди рух, скрипіння саней, стишений гомін...
По якомусь часі, коли Іллєвський та його провідник, прямуючи до радгоспу, вибралися в чисте поле, десь знизу, з "Хвилі комунізму", вилетіли одна за одною кілька груп вершників. Зупинившись в різних місцях на околиці хутора, вони оглядали голубий заморожений степ. Незабаром слідом за вершниками з'явилася довга колона. Люди їхали саньми, йшли пішки. Серьожці здалося, що в одному гурті він впізнав серед крокуючих кремезну постать секретаря обкому — в білім кожушку, з автоматом на грудях.
Потім колона, звернувши на північ, зникла, розчинилася в синюватій нічній імлі.
— Куди вони? — обернувся Іллєвський до Сили Гавриловича.
— Звісно куди: окупантів бити!
І знову рушили обидва крізь хрусткий степ, у голубінь, попід холодні зимові зорі.
XVII
Наступного дня Серьожка збирався в Полтаву. Хоча тут, на цьому белебні, йому дуже сподобалось і тьотя радила залишитись, проте хлопець таки лаштував свої лижі. Він мусить бути в Полтаві, він людина обов'язку!
Радісно розбурханий, вже уявляв собі, яким тоном він доповість товаришам про цю поїздку, про зустріч з секретарем обкому, про вказівки, одержані від нього. А яким жестом він передасть Лялі оцей партизанський подарунок для молодих підпільників — торбинку ракет!
— Ти б таки, Сергійку, не йшов сьогодні,— радила тьотя Даша.— Дивись, як уже сніг зривається по полю. До вечора може захурделити таке, що й світу не побачиш...
— А як бійці на фронті, тьотю Дашо? Хурделить чи не хурделить, а війна передишок не знає...
Раптом тьотя Даша зупинилась проти вікна, рвучко припала до відталої шибки.
— Ой, що це з нашими дівчатами? Марійка кров'ю заюшена!
Серьожка скочив на ноги.
Через подвір'я Люба вела під руку Марійку, а та хапала на ходу жменями сніг і прикладала собі до носа, тамуючи кров. Ніс її був зовсім розпухлий. Потримавши якийсь час сніг біля носа, вона кидала вбік почервонілий злипок і хапала свіжий. Де вона пройшла, вслід їервонілись по снігу такі розсипані червоні злипки.
Серьожка простоволосий вилетів на ґанок.
— Що з тобою, Марійко? — він уперше непомітно для себе назвав її на "ти". Тримаючи ніс у снігу, вона глянула на хлопця з-під хустки і засміялась йому очима.
— її шеф ударив! — сказала Люба за подругу.
— Давай сюди,— гукала тьотя Даша,— треба щось прикласти!
— Вже нічого,— сказала Марійка удавлено, крізь пальці.— Не йде.
Серьожка взяв її під руку, а Люба одразу пустила, відчувши, що так треба. Брат обережно зводив дівчину на ґанок. Марійка на цей раз не соромилась, що хлопець вів її під. руку, а, навпаки, стзшала поруч нього з гідністю, майже гордовито, ще й на подругу озиралась: ну як воно, мовляв? Нічогенька пара?
— Як це трапилось? — звернувся Серьожка в хаті до сестри, коли тьотя Даша поралася біля Марійчиного носа, прикладаючи до нього мокрий рушник.