Сьогодні вкинули до біокабінету покатованого Са-пігу. Він, як старий, доплентався до своєї парти, сів, звісив на груди голову і злісно, по-солдатському, лаявся, не соромлячись дівчини.
— Що питали?
— Давай співучасників.
— Знову?
— Ідіоти!
Потім приволокли Бориса. Штанці на ньому геть полопалися смугами. Валентин, який був у двох верхніх штанцях, скинув одні, і їх спільними зусиллями натягнули на Борьку. На нього вони були занадто широкі. Борис глянув на них заплилими, наче монгольськими очима і гірко пожартував:
— Широкі, як Чорне море...
Всі посміхнулись. Навіть сам Борис спромігся на усмішку.
— Що ж тобі було?
— Те саме: співучасники.
Товариші не питали його, як він відповідав на це.
Взагалі відповідями своїх цікавилися менше, тщ. запитаннями слідчих. Про відповіді дізнавалися по очах. Коли хтось, повертаючись від слідчого, з'являвся на порозі, пять пар очей звертались на нього і читали в них. Очі вимовляли все і щоразу одне й те ж саме.
Серьожка Іллєвський сидів на задній парті, задумано граючись, як брязкотельцем, завісою обірваної кришки. Тонкі стрілки брів ворушились йому на білому лобі. По тих чорних стрілках можна було завжди вгадати, коли саме Серьожка думає, а іноді — і що саме думає. Приховатись йому було неможливо.
Серьожку, як звичайно, викликали останнім. Коли перекладач заходив з глузливою посмішкою, всі знали, що це по Серьожку.
— Поет! — викрикнув він.
Серьожка спочатку не відгукувався. Але, товариші переконали його нарешті, що йому нема чого соромитись, бо це тільки для фашистів насмішка, а насправді це честь. Тепер Іллєвський на оклик "поет!" відповідав:
— Я.
Сьогодні він, вставши, щоб іти, подав руку товаришам. Останнім часом так робили всі, бо не знали, чи повернуться з допиту живими. Тільки Валентин ще не подавав руки, червоніючи і запевняючи товаришів, що він дуже живучий і від побоїв не вмре.
Коли Серьожку виводили, всі проводжали поглядами його худорляву спину в ситцевій благенькій сорочці, запханій у штани, його тонку шию з глибокою ямкою посередині.
Іллєвського товариші чомусь особливо любили, ставлячись до нього з приязною жартівливістю, як до найменшого брата. За час арешту ця любов ще більше зміцніла. Якоюсь рідною стала для товаришів і його дитяча гаркавість, і кострубаті вірші, які здавалися всім дуже талановитими, і його задумані, вічно здивовані очі. Якщо між собою друзі трималися з манерами дорослих, то Серьожку кожному хотілося приголубити, як маленького, покласти руку йому на плече або погладити його непокірний, давно не стрижений чубчик.
Особливо приємним всім було те, що вони не помилилися в Серьожці. Саме тут, під арештом, вони до кінця переконались, який міцний дух сидів у цьому тендітному тілі. Серьожка в стражданнях ніби-змужнів і навіть виріс фізично. В погляді чорних його очей з'явилися виклик і бистрінь, в рухах — зухвала "моряцька" неквапливість.
І тепер, коли Іллєвського повели на допит, товариші разом заговорили про нього. Врятувати! Врятувати будь-що!
Флегматик-вартовий сидів біля порога, лагодячи свою запальничку і прислухаючись до кроків по коридору. Своїх начальників він знав по ході і схоплювався лише назустріч крокам начальника, а коли швендяли інші, то він навіть вухом не вів і арештованими мало цікавився.
— Мені здається, його можна вигородити,— говорила Ляля.— Він і наймолодший, і на вигляд... ніяк не страшний...
За цю думку вхопилися одностайно.
— Йому відомі всі зв'язки,— сичав Сергій розсіченими губами.— Він зв'яжеться з лісом...
— А потім,— тихо втрутився Валентин,— у нього ж усе закопано. Всі протоколи... Коли повернуться наші,— за все подасть звіт.
Серьожка був справді чимось на зразок літописця організації. Всю нескладну її документацію переховував він.
— Хоч одного,— радісно хрускав пальцями Боря Серга так, наче мова йшла особисто про нього.— Хоч одного!..
— Будемо вигороджувати його у всьому,— запалюючись, шепотіла Ляля.— Компрометувати його в чому тільки можна!..
— Шкет, мовляв,— усміхнувся розпухлий від побоїв Льонька.— Нічого не робив і не міг робити... Не мав жодного серйозного доручення.
— Але ж Королькова розповіла про його вірші? — злякано кинувся Борис
— Пусте,— відмахнувся Льонька.— Головне, що я ні в чому не міг довірятись такому шкетові.
Врятувати, врятувати!.. Як усім стало гарно відразу! Немов, рятуючи товариша, кожен з них якоюсь мірою і сам рятувався від цього пекла, залишався жити напевно. Всі найпалкіші бажання їхні зараз скупчилися, мов жмут променів на Серьожці.
А його, привівши, штовхнули через поріг геть
— Серьожо, сядь,— тихо попросила Ляля.— Так треба, Серьожо.
— Навіщо мені це треба? Навіщо? В мене теж мама, сестра,— голос Серьожки зламався.— Я не хочу, щоб вони... Щоб коли наші прийдуть...
— Серьоженько, треба... Треба, щоб ти залишився... хоч один...
— Чому я? — скипів хлопець.
— Не кричи.
— Чому саме я? Чому не ти? Чому не Льонька? Чому не Борис? Чому не інший?
— Про них не повірять.
— Не повірять? А про мене повірять? На Іллєвсько-го лий, що хоч, і всьому повірять?..
— Я не те хотіла сказати...
— Замовчи! Після цього... Після цього ти мені не друг! — Іллєвський одвернувся до стіни, щоб не показати сліз товаришам.
— Серьожо... Хлопчику ти наш...
— Не хочу з тобою говорити. Не обзивайся до мене!..
— Ми не з жалощів, тезко,— промовив Сапіга, співчутливо дивлячись на понуреного Іллєвського.— Це треба, і ми всі разом вирішили...
— А що про мене подумають? — накинувся на нього Серьожка.
— Хто?
— Як хто? Наші!
Сапіга не знав, що відповісти.
— Сядь, Серьожко,— сказав Пузанов, беручи Іллєвського за руку.— Заспокойся, друже.
Серьожка сів.
— Ми не тебе одного,— втішала Ляля.— В останній момент, як уже все буде остаточно видно, ми... всі, можливо, накинемося на них... Затримаємо на якусь мить, а тим часом, хто найміцніший, буде тікати... Може, Льонька...
— Порівняла! — сердито підняв голову Іллєвський.— Значить, тоді — хто найміцніший, а зараз — хто найслабкіший? Так виходить? А може, я теж... найміцніший!
Всі мимоволі посміхнулись. Серьожка сердито со-пів. Потім і сам раптом прояснивсь, усміхнувсь.
— Однаково вони вам не повірять,— переконано запевнив він.— Капітан сказав, що це вже — в крові!..