— Хіба вони таки й медицину нищитимуть? Кость Григорович подивився на неї суворо:
— А ви вже забули, що вони в себе робили? Навіть Гейне, поета, палили на майдані!
Проте медичні журнали довелось все-таки поки що не пакувати. Надія Григорівна, не встаючи з постелі, наполягала на тому, щоб обов'язково заховати роман Чернишевського "Что делать?", від початку до кінця переписаний від руки. Ще до революції, коли ця книга була під забороною, Надія Григорівна, тоді шістнадцятилітня вчителька земської школи, переписала роман із старшими сестрами та подругами. Одна з частин повністю була переписана рукою Варвари Григорівни, яка тепер без окулярів уже не могла розібрати свій власний почерк. Відтоді минуло багато часу. Ляля вже придбала друковане видання всіх Творів Чернишевського, а рукописний примірник дбайливо зберігався, як дорога пам'ятка маминого дівочого захоплення. Тепер і "Что делать?" лягло в ящик, оббитий це-ратою.
Тьотя Варя пересипала нафталіном Лялину червону беретку і теж сунула в ящик. Зачувши запах нафталіну, Ляля роздратувалась:
— Немов навіки!
Тьотя образилась, уся якось зігнулась, і сльози виступили на її старечих очах. Дівчина мусила просити пробачення. Сьогодні всі були якісь особливо вразливі і ображалися на кожному кроці.
Останньою зверху поклали Лялину піонерську краватку з зажимом. Більше нічого вже не вміщалося. Проте треба було ще вкладати і вкладати. Твори Лесі Українки, Лялині університетські конспекти, тиснену золотом грамоту Костю Григоровичу від Нарком-здоров'я України... До чого не бралися — все небезпечно було залишати на видноті, з усім хотілося приховатись. Надія Григорівна просила приткнути десь у ящику навіть коробочку з Лялнннми молочними зубами. Якби можна було, вони б навіть піаніно, весь будинок втиснули б у цей дерев'яний загермети-зований цератою ящик.
Взялися тягти його через поріг з кімнати. Ящик не піддавався. Ляля вхопилася попереду, батько пхав цей контейнер ззаду. Тьотя Варя тримала двері. Надія Григорівна, дивлячись на їхню роботу, ледве стримувала ридання.
Виволокли ящик через поріг — і в кімнаті наче не лишилося нічого. Наче вивітрило з неї людський дух. Надія Григорівна лежала, як у пустці. Те, що жило тут роками, чим вони всі дихали, відсунулося тепер за поріг, і шафа, спорожнівши, та стіни, оголившись, одразу перетворилися в холодний закостенілий непотріб.
Ящик закопали в саду під яблунею, в тому окопі, де тьотя Варя найчастіше пересиджувала перші німецькі бомбардування. Пригорнули землю, зарівняли грабельками, вкрили картоплинням.
Лялі не хотілось повертатись до спустілої хати. Немов усе, що було в їхньому житті найістотнішого, ввійшло тут у землю і самий дух обжитості розвіявся в повітрі.
Спершись на граблище, дівчина стояла в задумі над свіжою замаскованою схованкою. Разом із запакованими речами і томами книжок та зшитками студентських конспектів земля мовби ввібрала в себе самий подих недавнього життя, прийняла під своє крило щось невіддільне від твоїх інтимних спогадів, мрій, сподівань. І від цього вона, земля, вкрита сухим картоплинням та перекопана поколіннями, стала ще дорожчою, до нестямного болю рідною.
V
Дні настали сірі, безбарвні, схожі на сутінки. Повіяло ранніми осінніми холодами.
Після восьмої вечора місто завмирало і ніхто, опріч німців, не мав права з'являтись на вулицях. Ночі стали неприродно довгими.
І все-таки ночами люди почувались краще. Фронт, якого вдень уже не було чути, вночі ще глухо стугонів невиразним, ноте підземним, гулом. Щовечора на обрії зловісно спалахували далекі, ледве помітні "лампади", розвішані літаками. Сьогодні дрібніші, ніж учора, завтра дрібніші, ніж сьогодні. Шибки на веранді вже не відповідали на зітхання далеких гармат тонким подразливим дзвоном.
Перші дні Ляля, вволивши благання хворої матері, нікуди не виходила з дому. До неї також ніхто не навідувався. Через сусідських хлопчаків обмінювалась короткими записками з друзями, наче всі вони були ув'язнені по домівках. З ранку до вечора читала, читала, як бувало раніше, коли готувалась до серйозних екзаменів. Німці в Кобищанах також не з'являлись, розташувавшись переважно в центрі міста. На глухій вулиці байкаря Гребінки, як і раніше, паслися попід парканами кози, байдужі до війни і миру.
Кость Григорович таки здійснив свій намір і пішов на роботу в міський пункт швидкої медичної допомоги, яким він керував перед війною. Німці поки що не втручалися до цієї скромної установи, і лікар взявся до справи з таким незалежним виглядом, немов окупантів і зовсім не було в Полтаві. Ходив із санітарками по садках і виловлював кинутих поранених коней, щоб було чим возити пацієнтів.
На базар ходила тьотя Варя, або Варвара Григорівна, як шанобливо звали її всі Кобищани.
Довгий час у селах поблизу Полтави вчителювали сестри — старша, Варвара Григорівна, і менша, Надія Григорівна. Уже в перший рік вчителювання шістнадцятирічна Надійка впала в око фельдшерові Костю Убийвовку, юнакові з хвацькими вусами, з вишитою півнями манишкою на всі груди. Мрійливій учительці він також припав до серця. Проте спочатку матеріальні нестатки великої сім'ї Убийвовків заважали молодим одружитися, потім почалась імперіалістична війна, і Кость Григорович, одягнувши сіру шинель, пішов міряти Галичину та високі Карпати. П'ять років вірно чекала його Надійка. Одружилися вони вже під час громадянської війни.
Маленька Ляля одразу вже мала наче не одну, а двох матерів. Для одинокої бездітної тьоті Варі золотаве сестрине дівчатко стало гарячою відрадою серця, і тьотя приховано й незграбно осипала Лялю своєю спраглою, ніде не розтраченою любов'ю.
Вийшовши на пенсію, тьотя Варя стала жити в сестриній сім'ї. Жилава, суха, маленька, як гачок, вона вела всі господарські справи, ніколи не втомлюючись, ніколи не хворіючи, ні про кого, опріч самої себе, не забуваючи. Чутлива сім'я добре розуміла її мовчазну, приховану зовнішньою суворістю самопожертву.
До нових окупаційних порядків Варвара Григорівна поставилась з явним презирством. На базар вона вирушала войовничо сердито, нагадуючи маленьку роздратовану квочку. Відколи німці зайняли місто, тьотя сердилась і гримала на всіх. А з базару поверталася просто люта.