Неспроможна навіть і невідклонима могила забрати собі і погасити, чи хоч похилити до своєї чорноти — молодий всесвіт його ліризму.
Привласнила бренні останки слівця, хто в старості обернувся з картаннями до молодих дерзновенних поетів-новаторів. А до родини їх і сам колись належав, бувши мабуть найвизначнішим з неї для всього століття: таким і зостанеться в пам'яті, недосяжно — над млою могили.
Його поетичну панщину для "культу особи" спобіжить різкий осуд в історії письменства.
А пірика його клясичного періоду, від "Сонячних клярнетів" до "Вітру з України" включно, зостанеться в нашому письменстві, як діямантний взірець досконалости; в її освітленні ставатимуть нові здобутки віршові — для розсуду: щодо мистецької вартости і властивого місця.
Він був найвизначнішим ліриком нашим ло Шевченкові, належачи до ряду, де — автор "Слова о полку Ігоревім" і сам творець "Кобзаря".
Ніхто, після них і складачів старовинних пісень, не вичарував для поезії так гарно видивности всесвіту, вже в модерних обрисах її, і одночасно — образу серця: в чародійній, досі незнаній гармонійності і красі почуттєвих барв.
Декотрі вірші мають в собі вражаючу пророчу візійність; один міг би служити як напис, вибитий в камені над брамою всієї революційної епохи, що почалась після першої світової війни.
Одчиняйте двері — Наречена йде! Одчиняйте двері — Голуба блакить. Очі, серце і хорали
Стали.
Ждуть.
Одчинились двері — Горобина ніч! Одчинились двері — Всі шляхи в крові! Незриданними сльозами,
Тьмами.
Дощ.
Тичина в "Сонячних клярнетах" дає свою відповідь на новітню загрозу:
Тільки й єсть у нас ворог — наше серце.
Благословіть, мамо, шукати зілля, шукати зілля на людське божевілля.
Він прославив пам'ять юнаків, що за вітчизну полягли в битві і були поховані на Аскольдовій могилі.
В циклі ліричної прози "Замість сонетів і октав" продовжує тему справжньої перемоги добра — в серцях людських: як передумови до перемоги над озвірілим злом в суспільстві.
"Грати Скрябіна тюремним наглядачам — це ще не революція".
Про терор він писав:
"Велика ідея потребує жертв. Але хіба то є жертва, коли звір звіра їсть?"
Все дужче входячи в драми СОЦІАЛЬНОЇ боротьби і звертаючись до революційних тем, Тичина в збірці "Плуг", через символічний образ, відсвітив страшний стан України і власного серця, — в час, копи на півночі без перерви проголошувалося про Росію в поезії: ... стоїть сторозтерзаний Київ і двісті розіп'ятий я.
Лірика в "Плузі" збагатилася мотивами з революційних катаклізмів, поширених в уяві на цілий космос: як і в наступній збірці — "Вітер з України". Але, супроти феноменального прискарблення і дальшої "кристалізації" всіх самоцвітів віршового майстерства, вже втрачалося в ліриці блаженне звучання пісенности з світанкових світів. Захоплений революцією в її радянському напрямку для України і оспівуючи її в космічних плянах, Тичина часом, хоч іронізуючи, відкривав завісу над дійсністю і подавав вираз сумнівів.
З вірша "Перед пам'ятником Пушкіну в Одесі":
Залузаний бульвар. Бульчить калюжна плавань. І Пушкін на стовпу — пливе у грязь, як в гавань. Куди ж ти, підожди! — не хоче говорить. Внизу сирени рев і море бурунить.
То ж вдячнії сини невдячної Росії поставили його... плечима до стихії: стій боком до людей, до многошумних площ; Господь стихи простить і епіграмний дощ...
Ах, море і поет! Та хто ж вас не боїться! Свободи чорний гнів. І блиск, і гарт, і криця. Поетом буть добро: помреш — то од свобод все боком ставлять нас, щоб не впізнав народ.
Чи, силою понурої іронії історичних подій, не поставиться тепер так само боком! також і пам'ятник Тичині? — стороною сірих газетних віршиків, замість обличчя геніяльного співця українського Відродження...
Тичина в час молодої лірики жив великою і палкою вірою: в святість доброго почування людей, коли серця були щирі і повні відгуків на страждання інших, здібні дуже жаліти і любити — в помочі їм; серця чисті і милостиві, що їх тоді, особливо в селах, ще не скалічили і не пограбували війна і революція.
Коли ж це відбулося, для поета і світ став інший:
Не місяць і не зорі,
і дніти мов не дніло!
Як страшно!.. — людське серце
до краю обідніло. Таємниця тодішньої лірики П. Тичини — в її незглибимій сердечності, з якою прихиляється до кожного болю людського і торкає душевні рани — ніби сестринськими пальцями, щоб покласти хоч крапельку бальзаму з свого світла. Стерпне і скрикне при вигляді чужої невигойної муки, приймаючи її як свою власну. Не промине і не виправдає нічим ні однієї кривди і терзання людського, — підніме руку в прокльоні: щоб спинити звірство. Порадується, заглядаючи в бідні вікна і бачачи, як в тихій родині любляться батьки і діти їхні: з чистою ніжністю в почуваннях — одне до одного; може і не завжди висловленою.
Встали мати, встали й татко:
де ластовенятко?
А я тут, в саду, на лавці,
де квітки-ласкавці. Це не сантименталізм (його можна впізнати з підробок під сердечність), — ні, це якраз сама сердечність: без неї не буває лірики.
Оспівано давній склад життя в простій сім'ї — в білій хатці, і в хліборобській громаді; тоді трималися споконвічної правди, супроти кривд і всякого горя.
Де берегли її світло, люди проходили вік праведно, відчуваючи Царство Боже в самих собі.
Відсвіт цього вікового життя нашої людности: з правдою Христовою в грудях, сповнює ліризм раннього Тичини і дає духовну силу для мальовничої мови.
Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь, — мов перед образом Мадонни.
Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись озвони, — узори сліз. ("Квітчастий луг")
Тут говорять з Богом.
Тут Йому скажу —
(хтось заплакав за порогом) —
з херувимами служу...
("У соборі" І; 1917)
Хтось на заході жертву приніс
("Там тополі")
— Господь іде! — подумав десь полин ("Іще пташки")
Із сивої-сивої Давнини причалюють човни золотії. ... З хрестом, опромінений,
ласкою Божою в серце зранений,
виходить Андрій Первозванний.
: Благословенні будьте, гори, і ти, ріко мутная!
І засміялись гори,
зазеленіли...
Над сивоусими небесними ланами Бог проходить,
Бог засіває.
Падають
зерна
кришталевої музики.
З глибин Вічности падають зерна