Хто не встає рано, губить найкраще з скарбниці дня — першу ясність. Привітання Боже через сонце.
Не всі чують його — не всі бачать. Не хочуть! Не відповідають...
Пташки продзвенять, і вся відповідь.
А ще: погляне душа з надсвіття, — нема вбогої чорноти, що ми бачимо! листок, відпавши з дерева, зотлів на розмоклому ґрунті: він теж, як все, з часточок незліченної світучости.
Творець знає і наш зір. Ридає з нами, якщо горе.
Закони поклав при творенні: розвиватись, до призначеного доцвітаючи, як світло.
Якби боролись проти чорного в душі!., але йдемо через найлегше, — мертве перекотиполе.
Окремо ряд праведників: пройшли, зло подужали. Вітаються — небо з ними говорить.
Птахи славлять знаки світла, гарніші від скрипок.
Світанку наш! як шкода: тратимо зміст, що в тобі — в трояндній краплі.
* * #
... Знову світить — гарне! дитя золоте — приміряє, граючись, корону, що Богові належить. Пальчиками орлові крила торкає. Світить: уявити не можна, якщо саме в цю мить не бачиш.
Дивуюсь! незміренним дивом, — як збудовано...
Щодня світить.
Декотрі засміються сухо, наче камінець об камінець: "бач, причинний, дивно йому, що сонце щодня сходить."
А от — що з собою зроблю?
Гадаю: так дивно, мабуть з людством... тепер все в ньому перевернулось, мов з надрів духовної плянети
життя його: вибухнуло, розбило тоненьку корочку, потріскану, нитками фарисейства зшиту.
Були величезні праведники — їх постріляно, повішено.
"Праведникам жити заборонено!" — таблиця почеплена проти сонця. І ніхто не дивується.
* * *
Справді, як це: в безконечній поверхні з'явився ти на дрібну хвилю. Човен на океані — твоє існування, ні! порошинка на веслі...
Все — перед очима, бо сонце.
Ниви просять: радій з нами! До квітки, що, карма-зинна, зубчастий келех підносить, скажи: "гарна."
Гай шуми громадить. Поки згасне ґнотик дня і притча відпалахкотить на хмарах. Тоді місяць бере вінчик на варту; призначений.
Одна сторінка вдень розкрита: соняшні літери; друга вночі: місячні... зірки переглядаються.
Бездонний зміст; але не знаєм ні граматики, ні словника, що — життя говорить.
Обложило небо. В чорноті провалюється вага — гуркіт несвітський; блиск шаблями біга.
Сідаю під рокитою, закриваю від дощу обличчя.
Невесела, річко! Мов на С2рці в мене: в глибині.
Знов чвари; знов заздрість навкруги гільчастим жалом чорніє; сичить.
Що я їм? Заважаю чи що... Беріть лаври! З галузками, з корінням, з листям — жужма беріть! Я ж наодинці завжди. І кожноіму: перший поклонюсь.
Поверхня від дощинок геометрично вимережилась неперечислимістю.
Птаство піднімає голос.
Бузок розгорівся — світлий, як церква.
* * *
Я смертельно втомився.
Ліг аж на горі; недалеко перехрестя, — трава, вітер бурхає.
Джміль шукає гнізда, і жайворонки щебет розсипають над колоссягм, подібним до дитячих кучерів; полинули родиною пити від джерел.
Між горбами річка, внизу двобаштний собор — сіре видіння над дзеркалом, стрілками молитву тче.
При дорозі дерев'ячко: абсолютно рожеве!
А онде, на схилі — друге... безлисте, блискуче, як ворон, мрг на ріллі, в трунастій вижолобині. Свічник на панахиді. Привид пекла.
Страшно.
Я смертельно втомився; в Бога благаю сил для душі, що й дереву дані.
Від перехрестя рвачко криллям кидається вітер! бурхає.
Чую: далі піду.
* * *
... В траві рожева бризка і торішня павутина понад ріллею. Туман — серпанок по долині, заставленій вербами... Розкинувсь по горбах сад; груші (білі!) палають. Синичка нікого не боїться.
— храм! забуто печалі й зідхання — видужуй душею.
Як дз гризуться, не відають, що втрачають.
* * *
Листочки — зелений туман! в'ються. Кришталізує початок літо.
Сховавшись між гілками і хмарою, одна каскадами кидає щебет: від найтоншого золота до діямантового свищика.
Скромна; а екстази повно в серці. Як стриматись?
Само ж сонце купається! Бризкає, висвічує очима, в потоках зорі денні. І діти заводять веселої, мов соняшник.
Вертаючись, фіялки стрінув, коло джерел — чи вони загублені? — такі випадкові.
Ні, на межі народжені: "придивись!" каже серце. Схиляють на ниточках барву, тендітно виткану — золотиста зіничка всередині.
Проходжу понад ланом пшениці, згадуючи небо.
"І* 5§С
Дерево, ще вчора чорне, ніби змій, сьогодні обкину-лось білозірним цвітом:.
Світляний1 океан; на дні — то нива молода, то чер-воночорна ;рілля. Ллється бальзам: від недуги; жайворонкової1-краси додано, джмелевої,:, галузчиної.
Голубів послано — туррк... рк... оу, вуркочуть, кличуть до бзрега.
Подивишся на терен: нащо вже злий! а й він до сонця пучками знаки подає, ляскається по-дитячому: "хочу процвісти!"
Жайворон пересипає жемчужини.
Про річку й казати нічого: ловить зірки на рінистих спадах.
Дитя до берега; вінок, черевички, панчішки, платтячко, — білі, найянголиніший образ на зелені земній.
* * *
Сонце рікою йде, ясність — як в соборі.
Жайворон розсіває. Сірими крильцями тріпоче; покликано його! Щебет тонкий, що й промінчики зірок з ікони.
Коли я на гору піднявсь, високо! став, наче сліпий: в жайворонковому сяйві.
Немає височини над небо.
Хай би стереглись деспоти: перебуде блакить, дихне морозом, і вони пропадуть.
їм би тихо з-під трави шелестіти, не зводити голосу,— знак приречення палахкотить.
Не буде хліва і загону вселенського, що городять,— нг буде. Небо вйдужниться, лінза світлова зосередить могутність на порошинці: схопиться полум'ям гніздо лукавого під баштами, а сам він...
Горе тому, хто в'є налигач на сили безсмертного серця.
* * *
Дах півнеба — в місяці. Зірка переливається; а другі непорушні. Наче в— скрипці, симетрія в сузір'ї, чи — веретено, коли прядуть.
Барвних додана для ріжноманітности. Значення. Краси.
Поема Божа і в ній закон, ясний, але і таємничий! як в сонці.
Свідчення, що має золотий зміст, засвічене навіки. Краплю по краплі, в душу прийматимем злагоду, записану в слові з світил вечірніх.
Перетока внизу —дукачі в дочки царя річкового; Орудування перетопленого перламутру по лускатих плечах.
Переходять діти через сіяння.
Знаю (бо сам переходив), нічого звідти не видно, — звичайна вода. А звідси ось: чудо світучости!
Здається, так буває в житті... переходимо течію — буденна картина. Вода без сяйва, хоч і чиста.