І всі троє наче закам’яніли на стільцях, далеко одне від одного.
Іноді сиділка, засинаючи, починала трохи хропти, потім ураз прокидалась.
Нарешті Жюльєн підвівся і наблизився до Жанни:
— Мабуть, ти хочеш тепер залишитися сама?
В мовчазному пориві вона схопила його за руку:
— Так, так, залиш мене.
Він поцілував її в лоб, пробурмотівши:
— Я буду заходити до тебе час від часу, — і вийшов разом з удовою Дантю, що викотила своє крісло в сусідню кімнату.
Жанна зачинила двері, потім навстіж розчинила обидва вікна. Теплий ласкавий вечір війнув на неї запахом сіна. Скошена напередодні трава лежала на моріжку, осяяна місяцем.
І це приємне відчуття завдало їй болю і вразило серце, немов злий глум.
Вона повернулась до ліжка, взяла нерухому, холодну руку і стала дивитись на свою матір.,
її обличчя не було вже таким роздутим, як під час удару; здавалось, вона снала зараз так спокійно, як ніколи, а бліді, тремтячі від вітру вогники свічок щохвилини переміщали тіні на її обличчі, і вона немов оживала, ворушилась.
Жанна не могла надивитись на неї; з далекої давнини її раннього дитинства на неї напливали спогади.
Вона пригадувала, як приходила до неї мати в монастирську приймальню, як передавала їй паперовий мішечок з тістечками; пригадувала безліч подробиць, незначних фактів, її ніжні слова, інтонації, властиві їй жести, пригадувала зморшки коло очей, коли вона сміялась, її важке дихання, коли вона сідала в крісло.
І Жанна не відходила від ліжка, дивлячись на свою матір і повторюючи в якомусь отупінні:
— Вона вмерла.
І весь жах цього слова поставав перед нею.
Ось ця, що лежить тут, її мати, її матуся, "пані Аделаїда", — вмерла? Вона вже не поворухнеться, не промовить ні слова, не буде більш сміятись, ніколи не сяде обідати навпроти тата, не скаже більше: "Добридень, Жаннетто". Вона вмерла!
Її покладуть тепер у труну, закопають, і все буде скінчено. Вона її ніколи більше не побачить. Невже це можливо? Що ж це таке? В неї не буде більше її мами? Це дороге, близьке їй обличчя, яке вона звикла бачити з тієї миті, коли вперше розплющила очі, яке вона так любила відтоді, коли вперше простягла руки, це невичерпне джерело любові, це єдине створіння — мати, найдорожче з усього на світі, зникло. їй залишалось тільки дивитись кілька годин иа це нерухоме обличчя, на якому нема вже жодної думки, а потім — нічого, нічого більше, сама лише згадка.
В страшному пориві відчаю Жанна впала навколішки; стиснувши, бгаючи в руках покривало небіжчиці, припавши головою до постелі, вона скрикнула несамовитим, заглушеним ковдрою голосом:
— О мамо, моя бідна мамо, мамо!
Потім, почуваючи, що втрачає розум, як тієї ночі, коли вона вибігла на сніг, Жанна підвелася з місця й підбігла до вікна, щоб освіжитися, вдихнути чистого повітря, не такого, як дух цього смертельного ложа.
Скошена трава, дерева, рівнина, далеке море — спочивали мирним сном під ніжним місячним сяйвом. Ця спокійна тиша пройняла душу Жанни, і вона тихенько заплакала.
Потім знову підійшла до ліжка і сіла, взявши руку матері, начебто доглядала хвору.
Якась велика комаха, приваблена свічками, влетіла в кімнату. Вона билась об стіни, як м’яч, літала по кімнаті з кінця в кінець; Жанна, увагу якої відвернув її гучний політ, звела очі, щоб подивитись, але нічого не побачила, крім тіні, що блукала по білій стелі.
Потім не стало чути комахи. І тоді Жанна почула легке цокання стінного годинника і якийсь інший слабенький звук, якесь майже нечутне шелестіння. То був годинник матері, який забули в її вбранні, кинутому на стільці в ногах ліжка, і який не спинився. І раптом неясне порівняння між небіжчицею і цим механізмом знову розбудило гострий біль у серці Жанни.
Вона глянула на годинника. Було тільки пів на одинадцяту, і від думки що вона має залишатися тут усю ніч, її охопив жах.
Потім на неї наринули інші спогади, спогади з її власного життя — Розалія, Жільберта — гіркі розчарування її серця. Скрізь на світі — тільки страждання, горе, нещастя і смерть. Все зраджує, все бреше, все завдає болю і сліз. Де ж знайти хоч трохи спокою і радості? Мабуть, в іншому існуванні, коли душа визволиться від земної скорботи. Душа! І вона почала думати про цю непроникну таємницю, віддаючись різноманітним поетичним вигадкам, які зараз же спростовувались іншими, такими ж неясними гіпотезами. Де ж тепер душа її матері, душа цього нерухомого холодного тіла? Мабуть, десь далеко, десь у просторі? Але де саме? Розвіялась, як пахощі сухої квітки? Чи літає, мов невидима пташка, що випурхнула зі своєї клітки?
Покликана вона до Бога чи десь розсіяна поміж інших створінь, змішана з зародками нового життя?
Може, десь зовсім близько? В цій кімнаті, коло цього бездушного тіла, покинутого нею? І враз Жанна відчула на собі якесь віяння, наче дотик якогось духа. Несамовитий жах охопив її, жах такий непереможний, що вона не наважувалася вже ні поворухнутися, ні дихнути, ні озирнутися назад. Серце її заколотилося з переляку.
І раптом комаха, що її не було видно, знов почала літати по кімнаті, б’ючись об стіни; Жанна здригнулася всім тілом, потім, заспокоєна, впізнавши, що то дзижчить крилате створіння, встала й оглянулась. Погляд її спинився на секретері з головами сфінксів, в якому зберігалися материні "реліквії".
І її захопила ніжна, дивна думка: наче святе письмо, прочитати в цю останню ніч старі, дорогі для покійниці, листи. їй здавалось, що вона виконає цим святий, делікатний обов’язок, справжній обов’язок дочки, і що це буде приємно на тому світі для її матусі.
То було листування її діда і бабки, якого вона ніколи не читала. Вона хотіла простягти їм руки над тілом їхньої дочки, з’єднатися з ними в цю скорботну ніч, начебто вони страждали теж, утворити ніби таємний тонкий ланцюг між тими, що давно вже вмерли, тією, яка щойно вмерла, і нею самою, що залишається ще на землі.
Вона встала, відчинила секретер і витягла з нижньої шухляди десяток маленьких пакетиків пожовклих, перев’язаних листів.
Вона поклала їх всі на ліжко між рук баронеси, перейнявшись почуттям якоїсь тонкої сентиментальності, і почала читати.
То були давні листи, які можна знайти в старовинних фамільних секретерах, і від яких віє минулим століттям.