— А чий же це фаетон? — спитав я знову у недомислі.
— Старого посесора Гнідинського. Він передніше був посесором, держав у посесії одно село в графа Браніцького. А тепер він, надбавши грошей та усякого добра, поставив собі домок у Білій Церкві й живе без діла на старості літ. Я в його служу за наймита. Він висилав мене з фаетоном на біржу на заробітки.
— То ви в його за наймита? — аж крикнув я зачудований.
— За наймита, — обізвався погонич і знов обернув до мене голову й осміхнувся.
— Але ж ви на наймита зовсім не схожі, — сказав я.
— Бо я, бачите, не з міщан. Я дворянин, шляхтич, як нас тут звуть. Ми шляхтичі з батьків, з дідів. Мій старший брат був "чиновником", служив у Києві в канцелярії губернатора, а потім служив в Умані та оце недавно помер од чахотки.
"Що це за диво! Що це за проява везе мене? А може це якийсь чванько, що зловживає довірність легкодумних проїжджих панків, аби почванитись своїм родом перед панками: знайте, мов, що й я пан, хоч і сиджу на козлах з батогом, але мені личило б і було б уподобніше сидіти з вами рядом в фаетоні. А коли я на козлах тепер, то це так собі випадком випало", — вертілася в мене думка.
Я зацікавився й почав розпитувать свого візника. Він повертав до мене голову, щось говорив, розказував. Але я тільки бачив його коротко підстрижену борідку й одного кудлатого вуса поверх борідки. Слів не можна було чути. Колеса стукотіли на новій мостовій. Фаетони гнались до міста наче наввипередки й випереджували нас. Проти нас тяглася до вокзала валка з вагою на возах, навантажених усяким крамом, земляним вугіллям, мішками з пашнею та питльованим борошном. Колеса деркотіли, аж ніби кричали. Мостова аж двигтіла під возами, навантаженими мішками з пшеницею та залізом хурами. Розмовляти не можна було ні на який спосіб.
От коні влетіли в містечко, здорове, як город, перебігли через кільки жидівських смердячих улиць, і наш фаетон вискочив на базарне місто, здорове, як вигон, обставлене мурованими домами, і неначе пірнув між вози. Базар ще не роз'їхався. Курява стояла, неначе дим пожежі. Базар ніби грав возами, волами та кіньми в "тісної баби". Місто було ніби закидане возами. Фаетон ледве пропхався вуличкою поміж возами, зачепив колесом кільки людських осів та коліс, штурхнув дишлем у спину кільком єврейським балагулам і вилетів на широку вулицю, що йшла на поштовий трахт. Зазеленіли старі садки по обидва боки вулиці. З садків, з гайків виглядали невеличкі муровані й дерев'яні домки, дачки. Заманячіли в квітниках перед домками усякові квітки. Тут живуть панки, підпанки та міщани. Стало тихіше. Гармидер стишився. Можна було балакати.
— Хто ж був ваш батько? — спитав я в свого візника.
— Мій батько був дворянин православної віри, не католик. Він мав свою землю — десятин з шістдесят, коли не більше, он там за Россю, по праву руку од гори. Мій батько був поміщик з діда, з прадіда.
— Як же воно так вийшло, що ваш батько мав землю, був дідич, а ви тепер за погонича в якогось пана Гнідинського? — спитав я, здивований таким випадком.
— Про це довго розказувать: багато говорить — та нічого слухать, як кажуть у приказці. Нехай от як заїду до своєї хати, то я вам розкажу. Я забіжу на часок додому, дам коням оброку, пополуднаю та візьму на дорогу кирею, бо як часом нападе дощ, то я змокну до сорочки. В нас оце перепадали страшні тучні дощі. Ось недалечко й моя хата, ондечки за тими високими осокорами.
— Як же вас прозивають?
— Я Василь Свікліцький. Батько мій був дворянин. Я й документи його маю. А земля й грунт пропали для мене навіки. Тільки й зосталась у мене хата, бо й огород, і садок, і левада — вже тепер не мої й не моїх дітей.
— А чиє ж воно теперечки? — спитав я.
— Графа Браніцького. Усе пропало. А я тепер служу за наймита — сказав Свікліцький і спинив коні коло воріт.
— Ось і моя хата. Коли ви не дуже хапаєтесь в село, то я заїду на часок, бо вже час ставить коні на-попас, та й сам я з'їм чого-небудь на дорогу.
— Добре! Заїжджайте. Мені можна й загаятись, бо там в селі діти не плакатимуть, жінка не лаятиме.
З хати вибігла жінка Свікліцького, ще молода й гарна, кругловида, з пухкими щоками, тілиста, жвава, проворна й кокетлива. Була неділя. Свікліцька убралася чепурненько. Було знать по її одежі, що вона любила усякові убрання. Вона вибігла в чорному куценькому керсеті, в ясній, ніби білій спідниці, неначе обсипаній червоними букетиками, а внизу обшитій на п'ядь смугою чорного плису. На ногах аж горіли червоні сап'янці. Шия аж вгиналась од разків доброго намиста, од дукачів та бусів. На голові зеленіла ясно-зелена хусточка, поцяцькована дрібненькими пуп'янками рожі та маківками. Зелені й червоні торочки спадали од хустки на шию. Свікліцька міцно вхопила ворота й ніби заіграшки одкинула їх набік однією рукою. В другій руці в жмені вона держала насіння й лузала його ніби на льоту. Вона кинула вгору на Василя гострими карими очима. Василь з козел осміхнувся до неї й погнав коні у двір, ввесь зарослий зеленим шпоришем.
— Ого-го, Свікліцький! Як я бачу, в вас жінка, як цяцька, як писанка! — не втерпів я, щоб не примітить того Василеві.
— Тільки мені й добра зосталось, що та цяцька, та там у хаті є ще дві цяцьки — двоє менших дітей, бо старші усі перемерли, — обізвався стиха Василь.
З хати вибігли й ті дві цяцьки: хлопчик восьми років і менша од його дівчинка, і справді гарна, як дорога цяцька. Я дивився на хату, розглядав оселю, а в мене все вертілася в голові думка, через що пропала та земля, як пропав і цей грунт з садком, де я стояв, і як Свікліцький з дідича та став наймитом.
"Чи не прогайнували та не пропили часом оті дрібні українські дідичі своїх маєтностів та грунтів?" — майнула в мене думка. І мені було якось ніяково питать про це в Свікліцького, щоб не зобидить його, допитуючись про предків, "що померли од редьки", як каже приказка, а може й од чого луччого й смачнішого за редьку.
Мене брала надзвичайна цікавість розпитать в Василя про це діло. Але Свікліцький почав поратись коло коней: розгнуздував коні й причеплював їм під морди шаньки — торбинки з вівсом. Давши коням обрік, він пішов до хати, запросивши й мене з делікатності до господи. Я окинув очима оселю. В оселі й двора не було. Стародавня хата стояла далеко од улиці в старому садку. Ближче до вулиці над окопом стриміли старі повіточки та чорніла невеличка комора з дубини, котра вже зовсім зчорніла й поросла дрібненьким мохом. Коло повіток до самої вулиці зеленів густий оксамитовий шпориш. Од улиці скрізь понад вір'ям стриміли старі осокори й осики з підтятим однизу гіллям. Було знать, що той підчос пішов на паливо. По дворі росли подекуди вроскидь старі акації. Перед хатою, під вікнами зеленіли кущі бузку та рожі, цвіли кущі оргинії й мальви, гвоздики, чорнобривці та настурці. За хатою зеленів старий садок. Хата була стара, стародавня, з чималенькими віконцями на чотири шибки, з високою стародавньою покрівлею. Од півночі уся покрівля аж зеленіла од моху, незгірше заросшoго двора, неначе була вкрита шматками зеленого оксамиту.