Він раптом пригадав Сонині слова:
Піди на перехрестя, вклонися людям, поцілуй землю, бо ти й перед нею согрішив, і скажи усьому світові голосно: ^Я вбивця!" Він увесь затремтів, згадавши це. І так уже здушила його нерозважна туга й тривога усього цього часу, і особливо останніх годин, що він аж кинувся в можливість цього цільного, нового, повного відчуття. Якимсь припадком воно раптом підступило до нього: загорілося в душі однією іскрою і враз, мов вогнем, охопило його всього. Все миттю в ньому розм´якло, і полилися сльози. Як стояв, так і впав він на землю...
Він став на коліна серед площі, вклонився до землі і поцілував цю брудну землю з насолодою і щастям. Тоді встав і вклонився вдруге.
— Ач, як набрався! — сказав біля нього якийсь парубок. Залунав сміх.
— Це він в Єрусалим іде, братці, з дітьми, з батьківщиною прощається, всьому світові вклоняється, столичне місто Санкт-Петербург і землю його цілує,— додав якийсь п´яненький з міщан.
— А хлопець ще молодий! — кинув третій.
— З благородних! — відзначив хтось солідним голосом.
— Тепер їх не розбереш, хто благородний, а хто ні.
Всі ці слова й вигуки розхолодили Раскольникова і слова я вбив", які, може, готові були зірватись у нього з язика, завмерли в ньому. Він спокійно, проте, зніс усі ці вигуки і, не оглядаючись, пішов провулком, в напрямі контори. Одне видіння майнуло перед ним дорогою, але він не здивувався йому; він уже передчував, що так воно і повинно було бути. В той час, коли він, на Сінній, вклонився до землі вдруге, обернувшись вліво, він побачив, кроків за п´ятдесят від себе Соню. Вона ховалася від нього за одним з дерев´яних бараків, що стояли на площі, значить вона супроводила його в цьому скорботному поході! Раскольников відчув і зрозумів у цю хвилину, раз назавжди, що Соня тепер з ним навіки і піде за ним хоч на край світу, куди б його не закинула доля. Серце його наче перевернулось... та — ось уже він і дійшов до фатального місця...
Він досить бадьоро ввійшов у двір. Треба було піднятись вгору по сходах. Поки ще піднімуся",— подумав він. Взагалі йому здавалося, що до фатальної хвилини ще далеко, ще багато часу лишається, багато про що можна ще передумати.
Знову те саме сміття, та сама шкаралупа на гвинтоподібних сходах, знову двері квартир відчинені навстіж, знову ті самі кухні, з яких іде чад і сморід. Раскольников від того самого дня тут не був. Ноги його німіли і підгинались, але він ішов. Спинився тільки на мить, щоб звести дух, щоб заспокоїтись, щоб увійти людиною. А для чого? навіщо? — подумав він раптом, усвідомивши свій рух.— Коли вже треба випити цю чашу, то чи не однаково? Чим огидніше, тим краще". [...]
Похоловши і погано вже пам´ятаючи, що робить, відчинив він двері в контору. Цього разу тут було дуже мало людей, стояв якийсь двірник та ще якийсь простий чоловік. Сторож і не виглядав з-за своєї перегородки. Раскольников пройшов у другу кімнату. "Може, ще можна буде і не говорити",— майнула думка. Якийсь чоловік з писарів контори, в цивільному сюртуку, готувався щось писати біля бюро. В другому кутку сідав до стола ще один писар. Замьотова не було. Никодима Хомича, звичайно, теж не було.
— Нікого немає? — спитав Раскольников, звертаючись до чоловіка біля бюро.
— А вам кого?
— Чи ба-а! Ані чутки чувати, ані видом видати, а руський дух... як це там у казці... забув! М-моє ш-шанування! — пролунав раптом знайомий голос.
Раскольников затремтів. Перед ним стояв Порох; він несподівано вийшов з третьої кімнати. "Це сама доля,— подумав Раскольников,— чого він тут?"
— До нас? Яким побитом? — весело вигукував Ілля Петрович. (Він був, видно, в чудовому і навіть трошечки збудженому настрої).— Коли в якійсь справі, то ще рано завітали. Я сам випадково... А втім, чим можу. Я, знаєте... як? як? Даруйте...
— Раскольников.
— Ну що ви: Раскольников! Та невже ви могли подумати, що я забув! Ви вже, будь ласка, не вважайте мене за такого... Родіон Ро... Ро... Ро— діонович, адже так, здається?
— Родіон Романович.
— А так, а так! Родіон Романович, Родіон Романович. От це ж я й питаю. Навіть не раз розпитував, як ви там. По щирості скажу, з того часу я дуже шкодував, що ми так тоді з вами... мені потім пояснили... я дізнався, що молодий літератор і навіть учений... і, так би мовити, перші кроки... Господи! Та хто ж з літераторів і вчених з самого початку не робив оригінальних кроків! Я і дружина моя — ми обоє поважаємо літературу, а що вже дружина, то страх як!.. Літературу і мистецтво! Аби благородство було, а всього іншого можна здобути талантами, знанням, розумом, генієм! [...] До вас, кажуть, рідні приїхали?
— Еге ж, мати й сестра.
— Мав навіть честь і щастя бачити вашу сестру,— освічена і прекрасна особа. Скажу вам, я пошкодував, що ми тоді з вами так погарячилися. Казус! А що я на вас тоді, з приводу вашої непритомності, таким поглядом глянув,— то потім воно якнайкраще з´ясувалося! Бузувірство і фанатизм! Розумію ваше обурення. Може, з приводу прибуття родини квартиру міняєте?
— Ні-ні, я тільки так... Я зайшов спитати... Я думав, що знайду тут Замьотова.
— А так! Ви ж заприятелювали; чув, аякже. Ну, Замьотова у нас вже немає,— не застали. Еге ж, втратили ми Олександра Григоровича! З учорашнього дня немає вже його в нас; перейшов... і, йдучи, з усіма навіть посварився... так якось неввічливо навіть... Легковажний хлопчисько, правду казати; а надії подавав; та от, що з ним вдієш, з блискучим юнацтвом нашим! Іспит, чи що, якийсь складати хоче, адже у нас же тільки б побазікати та пофанфаронити, на тому іспит і кінчиться. Це ж не те, що, наприклад, ви або там пан Разуміхін, ваш друг! Ваша кар´єра — вчена частина, і вас уже не зіб´ють невдачі! Он скільки цих самогубств пішло,— ви цього уявити собі не можете. Отак проживає останні гроші і вбиває самого себе. Дівчиська, юнаки, старі теж... Он ще сьогодні вранці повідомлено про якогось пана, що недавно приїхав. Ниле Павловичу, чуєте, Ниле Павловичу! як його, джентльмена того, про якого повідомили оце, що застрелився десь на Петербурзькій?
— Свидригайлов,— сипло і байдуже відповів хтось з другої кімнати.