В першу мить він думав, що збожеволіє. Страшний холод охопив його, але холод був і від гарячки, яка вже давно почалася в нього під час сну. А тепер раптом вдарив такий озноб, що мало зуби не повилітали, і все в ньому так і заходило. Він розчинив двері і почав слухати: в домі все спало. З подивом оглядав він себе і все навколо в кімнаті і не розумів: як це він міг вчора, ввійшовши, не защіпнути двері і кинутись на диван не тільки не роздягнувшись, а навіть у капелюху: той скотився і тут же лежав долі, поряд з подушкою. "Коли б хто зайшов, що б він подумав? Що я п´яний, але..." Він кинувся до віконця. Світла було досить, і він мерщій почав себе оглядати, всього, з ніг до голови, весь свій одяг: чи немає слідів? Але так не можна було: трусячись від ознобу, почав він скидати з себе все і знову оглядати з усіх боків. Він обдивився все, до останньої нитки й клаптика, і, не ймучи собі віри, повторив огляд разів зо три. Але не було нічого, здається, ніяких слідів, тільки на тому місці, де штани внизу пообтріпувалися і звисала бахрома, на цій бахромі лишились густі сліди закипілої крові. Він ухопив великий складений ніж і пообрізував бахрому. Більше, здається, нічого не було. Раптом він згадав, що гаманець і речі, які він забрав у старої з скриньки, ще й досі у нього лежать в кишенях. Він і не подумав досі витягти їх і сховати! Не згадав про них навіть тепер, коли одяг оглядав! Що ж це? Миттю кинувся він витягати їх і викидати на стіл. Повибиравши все, навіть повивертавши кишені, щоб переконатись, чи не залишилося ще чого, він усю цю купу переніс в куток. Там, у самому кутку, внизу, в одному місці шпалери були розірвані і відстали од стіни: зараз же почав він усе запихати в цю дірку, під папір: "ввійшло! Все з-перед очей геть і гаманець теж!" — радісно думав він, підвівшись і тупо дивлячись в куток, на дірку, яка ще більше випнулася. Раптом він увесь здригнувся від жаху: "Боже мій,— шепотів він розпачливо,— що зі мною? Хіба це сховано? Хіба так ховають?"
Правда, він і не розраховував на речі; він гадав, що будуть самі тільки гроші, а тому й не приготував заздалегідь місця,— "але ж тепер, тепер я чого радію? — думав він.— Хіба так ховають? Справді розум мене зраджує". Знеможений, сів він на диван, і зараз же нестерпний озноб знову затрусив його. Машинально потяг він колишнє своє студентське зимове пальто, що лежало поблизу, на стільці, тепле, але вже майже вщент подране, укрився ним, і сон та марення враз охопили його. Він заснув.
Не більш як хвилин через п´ять він знову схопився і зараз же, в нестямі, знову кинувся до свого одягу. "Як це міг я знову заснути, в той час як нічого не зроблено! Так і є, так і є: петлю під пахвою досі не зняв! Забув, про таку річ забув! Такий доказ!" Він зірвав петлю і скоріше почав розривати її на шматки, запихаючи їх під подушку в білизну. "Шматки подертого полотна ні в якому разі не викличуть підозри; здається, так, здається, так!" — повторював він, стоячи посеред кімнати, і з напруженою до болю увагою почав знову оглядати все навколо, подивився на підлозі і скрізь, чи не забув ще чогось? Упевненість, що все, навіть пам´ять, навіть звичайний глузд зраджують його, починала нестерпно його мучити. "Що, невже це починається, невже кара настає? Ось, ось, так і є!" Справді, обрізки бахроми, яку він пообтинав на штанях, так і валялися долі, серед кімнати, щоб перший же, хто ввійде, побачив! "Та що ж це зі мною!" — скрикнув він знову, мов несамовитий.
Тут спала йому на думку дивна річ: що, може, і весь його одяг у крові, що, може, багато плям, але він тільки не бачить їх, не помічає, бо тяма і пам´ять його ослабли... розум затьмарений... Раптом він пригадав, що й на гаманці теж була кров. "Ага! То, значить, і в кишені теж повинна бути кров, бо я ж ще мокрий гаманець тоді в кишеню ткнув!" Миттю вивернув він кишеню, і — так і є — на матерії є сліди, плями! "Виходить, розум не зрадив ще зовсім, виходить, є ще тяма і пам´ять, коли сам спохватився і догадавсь! — подумав він з торжеством, глибоко й радісно зітхнувши на повні груди,— просто слабкість гарячкова, хвилинне марення", і він видер усю ліву кишеню з штанів. В ту мить сонячний промінь освітив його лівий чобіт: на шкарпетці, що виглядала з чобота, неначе з´явилися знаки. Він скинув чобіт: "справді знаки! Весь носок шкарпетки пройшов кров´ю", певно, він в ту калюжу необережно тоді вступив... "Але що ж тепер з цим робити? Куди подіти цю шкарпетку, бахрому, кишеню?"
Він згріб усе це в руку і стояв серед кімнати. "В грубу? Але в грубі насамперед почнуть трусити. Спалити? То чим спалити? Он і сірників навіть немає. Ні, краще вийти куди-небудь і все викинути. Авжеж! Краще викинути! — повторював він, знову сідаючи на диван,— і зараз, цю ж мить, не зволікаючи!.." Але замість того голова його знову схилилася до подушки, знову зледенив його нестерпний озноб; він знову потяг на себе шинель. І довго, кілька годин, в маренні його мучила поривами думка, що "от би зараз, не зволікаючи, треба б піти куди-небудь і все викинути, щоб нічого тут не лишалося, швидше, швидше!" Він кілька раз поривався :" з дивана, хотів підвестися, та вже не міг. Остаточно збудив його сильний І стукіт у двері.
— Та відчини, живий, чи ні? І все ото він спить! — гукала Настя, грюкаючи кулаком у двері, — цілісінькі тобі дні, мов той пес, спить! Пес і справді! Відчиняй, чи що. Одинадцята ж година!
— А може, і дома немає! — промовив чоловічий голос.
"Еге! Та це ж голос двірника... Чого йому треба?"
Він схопився і сів на дивані. Серце колотилося так, що аж боляче зробилося.
— А защіпнувся ж хто? — заперечила Настя,— ач, замикатися почав! Самого, чи що, вкрадуть? Відчини, розумнику, прокинься!
"Чого треба? Навіщо двірник? Все відомо. Чинити опір чи пустити? Пропадай..."
Він трохи підвівся, нахилився вперед і відщепнув двері.
Кімната його була така маленька, що можна було зняти защіпку, не встаючи з ліжка.
Так і є: стоять двірник і Настя.
Настя якось дивно його оглянула. Він визивно і розпачливо глянув на двірника. Той мовчки простягнув йому сірого, складеного вдвоє папірця, запечатаного пляшковим сургучем.