— О Господи! — скрикнула Пульхерія Олександрівна. Раскольников уважно слухав.
— Ви правду кажете, що маєте про це точні відомості? — спитала Дуня суворо і значуще.
— Я кажу тільки те, що чув сам, по секрету, від небіжчиці Марфи Петрівни. Треба мати на увазі, що з юридичної точки зору справа ця дуже темна. Тут жила, та й тепер, здається, живе якась Рессліх, чужоземка і до того дрібна лихварка, яка займається й іншими справами. От з цією Рессліх пан Свидригайлов був здавна в деяких дуже близьких і таємних стосунках. У неї жила далека родичка, племінниця, здається, глухоніма, дівчинка років п´ятнадцяти чи навіть чотирнадцяти, яку ця Рессліх безмежно ненавиділа і кожним шматком їй дорікала; навіть люто била. Якось її знайшли на горищі із зашморгом на шиї. Було визнано, що наклала на себе руки. Після звичайних процедур на тому справа й кінчилася, згодом, проте з´явився донос, що дитину... жорстоко скривдив Свидригайлов. Правда, все це було неясно, донос був від іншої ж таки німкені, жінки з певним заняттям, що не заслуговувала на довір´я; зрештою, вийшло, що й доносу не було, завдяки старанням і грошам Марфи Петрівни; все звелося до чутки. [...]
— Петре Петровичу, прошу вас,— сказала Дуня,— облишмо про пана Свидригайлова. На мене це нагонить нудьгу.
— Він зараз приходив до мене,— сказав раптом Раскольников, уперше перериваючи мовчанку.
З усіх боків пролунали вигуки, всі повернулися до нього. Навіть Петро Петрович схвилювався.
— Години півтори тому, коли я спав, він увійшов, розбудив мене і відрекомендувався,— говорив далі Раскольников.— Він був досить жвавий і веселий і сподівається, що я з ним зійдусь. Між іншим, він дуже просить і шукає побачення з тобою, Дуню, а´мене просив бути посередником при цьому побаченні. У нього є до тебе одна пропозиція; що саме, він мені розповів. Крім того, він твердо запевнив мене, що Марфа Петрівна, за тиждень до смерті, встигла відказати тобі, Дуню, за духівницею три тисячі карбованців, і гроші ці ти можеш одержати найближчим часом.
— Слава Богу! — скрикнула Пульхерія Олександрівна і перехрестилася.— Молись за неї, Дуню, молися!
— Це справді так,— вихопилося в Лужина.
— Ну-ну, що ж далі? — квапила Дунечка.
— Потім він сказав, що сам він небагатий і весь маєток переходить його дітям, які тепер у тітки. Далі, що зупинився десь близько від мене, а де — не знаю, не спитав...
— То що ж, що ж він хоче запропонувати Дунечці? — спитала перелякана Пульхерія Олександрівна.— Сказав він тобі?
— Сказав.
— Що ж?
— Потім розповім.— Раскольников замовк і почав пити чай.
Петро Петрович витяг годинник і подивився.
— Треба йти в справі, отже, й не заважатиму,— додав він з дещо пікі— руваним виглядом і почав підводитись.
— Залишіться, Петре Петровичу,— сказала Дуня,— адже ви мали намір просидіти вечір. До того ж ви самі писали, що хочете про щось поговорити з матусею.
— Мав намір, Свдокіє Романівно,— значуще промовив Петро Петрович, сівши знову на стілець, але все ще не випускаючи з рук капелюха,— я справді хотів поговорити і з вами і з вельмишановною вашою матусею, і навіть про дуже важливі речі. Але як і брат ваш не може при мені говорити про деякі пропозиції пана Свидригайлова, так і я не бажаю і не можу розмовляти... в присутності інших... про деякі вельми й вельми важливі речі. До того ж капітальне і настійне прохання моє не було виконане...
Лужин набрав ображеного вигляду і поважно примовкнув.
— Прохання ваше, щоб брата не було при нашому побаченні, не виконано виключно на мою настійну вимогу,— сказала Дуня.— Ви писали, що брат образив вас; я гадаю, що це треба негайно з´ясувати і ви повинні помиритись. І якщо Родя вас справді образив, то він мусить і буде просити у вас пробачення.
Петро Петрович одразу ж закомизився.
— Є деякі образи, Свдокіє Романівно, яких, і при найщирішому бажанні, забути не можна. В усьому є межа, яку переходити небезпечно; бо, раз переступивши, повернутись назад уже не можна.
— Я вам не про те, власне, говорила, Петре Петровичу,— з деяким нетерпінням перебила Дуня,— зрозумійте як слід, що все наше майбутнє залежить тепер від того, чи з´ясується і уладнається все це якнайшвидше, чи ні? Я прямо, з першого слова кажу, що інакше не можу собі це мислити, і коли я хоч трохи дорога вам, то, хоч і важко, а з усією цією історією треба сьогодні ж покінчити. Повторюю, якщо брат винен, він проситиме пробачення.
— Дивуюсь, що ви ставите так питання, Свдокіє Романівно,— дедалі більш роздратовувався Лужин,— цінуючи і, так би мовити, обожуючи вас, я водночас вельми й вельми можу не любити когось з ваших домашніх. Претендуючи на щастя стати вашим чоловіком, разом з тим не можу взяти на себе зобов´язання, що не відповідають...
— Ах, покиньте весь час ображатися, Петре Петровичу,— схвильовано перебила Дуня,— і будьте тією розумною і благородною людиною, за яку я вас завжди вважала і хочу вважати. Я подала вам слово, я ваша наречена: довіртесь же мені в цій справі і повірте, я зможу розсудити без— сторонньо. Те, що я беру на себе роль судді, це такий же сюрприз моєму братові, як і вам. Коли я, одержавши вашого листа, запросила його сьогодні неодмінно прийти на наше побачення, я йому нічого не сказала про мої наміри. Зрозумійте, що коли ви не помиритесь, то я ж муситиму вибирати між вами: або ви, або він. Так поставлено питання і з вашого і з його боку. Я не хочу і не повинна помилитись у виборі. Для вас я мушу розірвати з братом; для брата я мушу розірвати з вами. Я хочу й можу дізнатися тепер напевно: брат він мені чи ні?
— Євдокіє Романівно,— роздратовано мовив Лужин,— ваші слова багато що мені одкривають, скажу більше, навіть ображають мене, зважаючи на те становище, яке я маю честь займати у відношенні до вас. Не кажучи вже про те, що ви ставите ніби в один ряд мене і... зарозумілого юнака, що для мене дивно і образливо. Я зрозумів вас так, що ви припускаєте можливість порушення слова, яке ви дали мені. Ви кажете: "або ви, або він?", отже, тим самим показуєте мені, як небагато важу я для вас... я не можу допустити цього, зважаючи на відносини і... зобов´язання, які існують між нами.