— Яке право ви маєте так говорити з нею! — палко оступилася Пульхерія Олександрівна,— на якій підставі ви можете протестувати? І які це ваші права? Ну, чи віддам я вам, отакому, мою Дуню? Ідіть собі геть, залиште нас зовсім! Ми самі винні, що на таке недобре діло пішли, а найбільше я...
— Одначе ж, Пульхеріє Олександрівно,— гарячився розлютований Лужин,— подавши слово, якого тепер зрікаєтесь, ви зв´язали мене ним... і, нарешті... нарешті, я втягнений був, так би мовити, через те у витрати...
Ця остання претензія так відповідала вдачі Петра Петровича, що Раскольников, блідий від гніву і від зусиль стримати його, раптом не стримався і — зареготав. Але Пульхерія Олександрівна втратила терпець:
— У витрати? В які ж це витрати? Часом чи не про скриню нашу згадуєте? Та вам же її кондуктор задурно провіз. Господи, ми ж вас і зв´язали! Та схаменіться, Петре Петровичу, це ви нам руки і ноги зв´язали, а не ми вам!
— Годі, мамо, прошу тебе, годі! — благала Євдокія Романівна.— Петре Петровичу, зробіть ласку, ідіть собі!
— І піду, але одне тільки останнє слово! — сказав він, уже майже не володіючи собою,— ваша матуся, здається, зовсім забула, що я зважився вас узяти, так би мовити, після міського поговору, який поширився по всій окрузі відносно репутації вашої. Знехтувавши для вас громадську думку і знімаючи ганьбу з вас, я, звичайно, міг вельми й вельми сподіватись, що ви це оціните, і навіть зажадати від вас вдячності... І тільки тепер відкрились мені очі! Бачу сам, що, може, повівся вельми й вельми необачно, нехтуючи громадський голос.
— Та чи він при своєму розумі! — крикнув Разуміхін, схоплюючись з стільця і вже готовий кинутись на Лужина.
— Негідна ви і зла людина,— сказала Дуня.
— Ні слова! Ні жеста! — вигукнув Раскольников, удержуючи Разуміхіна, потім підійшов мало не впритул до Лужина:
— Прошу одразу ж вийти! — проказав він тихо і роздільно,— і жодного слова більше, бо...
Петро Петрович якусь мить дивився на нього з блідим і скривленим від злості обличчям, потім повернувся, вийшов, і вже, звичайно, мало хто ніс коли-небудь у серці своєму стільки злісної ненависті до когось, скільки цей добродій до Раскольникова. Його, і тільки його, він обвинувачував в усьому. Дивно, що, вже спускаючись сходами, він усе ще тішив себе надією, що, може, не все ще втрачено і, щодо самих дам, справа навіть "вельми й вельми" поправна.
III
Головне було в тому, що він, аж до останньої хвилини, ніяк не сподівався такої розв´язки. Він комизився до останнього, не припускаючи навіть можливості, що дві бідні й беззахисні жінки можуть вийти з-під його влади. Переконанню цьому великою мірою спричинилися пиха і той ступінь самовпевненості, який вірніше буде назвати самозакоханістю. Петро Петрович, пробившись з дуже маленьких людей, до хворобливості звик милуватись собою, високо цінив свій розум і здібності і навіть іноді, наодинці, милувався своїм обличчям у дзеркалі. Але більш за все на світі любив і цінив він, добуті працею і іншими засобами, свої гроші: вони рівняли його з усім, що було вище від нього.
Нагадуючи тепер з гіркотою Дуні про те, що він вирішив взяти її, незважаючи на поговір, Петро Петрович говорив зовсім щиро і навіть відчував глибоке обурення проти такої "чорної невдячності". А тим часом, сватаючи тоді Дуню, він цілком уже був переконаний в безглуздості всіх цих пліток, які сама Марфа Петрівна привселюдно спростувала, а все маленьке місто давно вже облишило, палко виправдуючи Дуню. Та він тепер і сам не зрікся б того, що все це знав уже й тоді. І проте він все— таки високо цінив свою рішимість піднести Дуню до себе і вважав це за подвиг. Говорячи про це зараз Дуні, він виказував свою таємну, виплека— ну ним думку, якою він уже не раз милувався, і зрозуміти не міг, як інші могли не милуватися його подвигом. Прибувши тоді з візитом до Раскольникова, він увійшов з почуттям благодійника, що готується пожати плоди і вислухати вельми солодкі компліменти. І, вже звичайно, тепер, спускаючись сходами, він вважав себе в найвищій мірі зневаженим і невизнаним.
Дуня ж була йому просто необхідна, одмовитись від неї для нього було неможливо. Давно вже, кілька років, з насолодою мріяв він про одруження, але все призбирував гроші й чекав. Він із захопленням мріяв, у найбільшому секреті, про дівчину благонравну і бідну (неодмінно бідну), дуже молоденьку, дуже гарну з себе, благородну й освічену, дуже залякану, таку, що зазнала дуже багато лиха і зовсім би перед ним схилялася, яка б усе своє життя вважала його рятівником своїм, благоговіла перед ним, корилася, дивувалась йому, і тільки йому одному. Скільки сцен, скільки солодких епізодів створив він в уяві на цю принадну і пікантну тему, спочиваючи в затишку від справ! І от мрія стількох років уже майже справджувалася: краса і освіченість Євдокії Романівни вразили його; безпорадне становище її заохотило його страшенно. Тут було навіть трохи більше того, про що він мріяв: була дівчина горда, з характером, доброчесна, вихованням і розвитком вища від нього (він відчував це), і така істота буде рабськи вдячна йому все життя за його подвиг і благоговійно схилиться перед ним, а він безмежно і повністю владарюватиме!.. Мов навмисно, незадовго перед тим, після тривалих міркувань і вичікувань, він вирішив, нарешті, остаточно змінити кар´єру, щоб мати ширше коло діяльності, а разом з тим поступово перейти й у вище товариство, солодкі мрії про яке давно вже не залишали його... Одно слово, він наважився скуштувати Петербурга. Він знав, що з допомогою жінок можна "вельми й вельми" багато виграти. Принадність чарівної, доброчесної і освіченої дружини могла надзвичайно полегшити його шлях, привернути до нього, створити ореол... і от — усе гинуло! Цей теперішній раптовий, химерний розрив подіяв на нього, мов удар грому. Це був якийсь неподобний жарт, безглуздя! Він тільки трішечки покомизився; він навіть не встиг і висловитись, він просто пожартував, захопився, а кінчилося так серйозно! Нарешті, він уже навіть любив по-своєму Дуню, він уже владарював над нею в мріях своїх — і раптом!.. Ні! Завтра ж, завтра ж усе це треба відновити, загоїти, виправити. [...]