Але цей викрут не дав користі Петрові Петровичу. Навпаки, з усіх боків почувся гомін незадоволення.
— А, ти он куди заїхав! — крикнув Лебезятников.— Брешеш! Клич поліцію, а я присягну! Одного тільки збагнути не можу: для чого він пішов на такий ганебний вчинок! О мерзотна, підла людина! [...]
IV
Раскольников був діяльним і наполегливим адвокатом Соні проти Лужина, незважаючи на те, що сам носив стільки власного жаху і страждання в душі. Але, вистраждавши стільки вранці, він мовби радий був нагоді забути хоч на час власні переживання, які вже ставали нестерпними, не кажучи вже про те, скільки особистого і сердечного було в прагненні його заступитись за Соню. Крім того, у нього не йшла з думки і часом страшенно тривожила його наступна зустріч з Сонею: він повинен був відкрити їй, хто вбив Лизавету, і передчував, яка це буде страшна для нього мука, і наче відмахувався від неї. І тому, коли він вигукнув, ідучи від Катерини Іванівни: "Ану, що ви скажете тепер, Софіє Семенівно?",— він, очевидно, ще перебував в якомусь зовні визивному, збудженому і бадьорому стані від недавньої перемоги над Лужиним. Але щось незрозуміле сталося з ним після цього. Коли він дійшов до квартири Капернаумо— ва, то відчув несподівано знесиленість і страх. В роздумі спинився він перед дверима з дивним запитанням:
"А чи треба казати, хто вбив Лизавету?" Запитання було справді дивне, бо він раптом, водночас, відчув, що не тільки не казати не може, але навіть і віддалити цю мить, хоч на якийсь час, неможливо. Він ще не знав, чому неможливо; він тільки відчув це, і ця тяжка свідомість власного безсилля перед необхідністю майже пригнітила йсіго. Щоб уже не розмірковувати й не мучитись, він швидко відчинив двері і з порога глянув на Соню. Вона сиділа, спершись ліктями на столик і закривши обличчя руками, але, побачивши Раскольникова, одразу ж підвелася і пішла йому назустріч, наче чекала його.
— Що було б зі мною, коли б не ви! — швидко промовила вона, зустрівшись з ним серед кімнати. Очевидно, їй тільки це й хотілося якнайшвидше сказати йому. Для того й чекала.
Раскольников пройшов до стола і сів на стілець, з якого вона тільки що встала. Вона стала перед ним за два кроки, точнісінько як і вчора.
— Що, Соню? — сказав він і раптом відчув, що голос його дрижить,— адже ж вся справа спиралася на "громадський стан і зв´язані з ним звички". Зрозуміли ви це?
Страждання відбилось на обличчі її.
— Тільки не говоріть зі мною, як вчора! — перебила вона його.— Будь ласка, не починайте. І так досить муки...
Вона поспішила усміхнутися йому, злякавшись, що він ще розсердиться за цей докір.
— Я через дурість свою звідти пішла. Що там тепер? Оце вже хотіла повернутись туди, та все думала, що от... ви зайдете.
Він розповів їй, що Амалія Іванівна вигонить їх з квартири і що Катерина Іванівна побігла кудись "правди шукати".
— Ой Боже мій! — схопилась Сонечка,— ходімте швидше... І вона взяла свою мантильку.
— Завжди одне й те саме! — скрикнув роздратовано Раскольников.— У вас тільки й на думці, що вони! Побудьте зі мною.
— А... Катерина Іванівна?
— А Катерина Іванівна вже, звичайно, вас не мине, зайде до вас сама, коли вже вибігла з дому,— буркотливо додав він.— Якщо вас не застане, ви ж і будете винні...
Соня в тяжкій нерішучості сіла знову на стілець. Раскольников мовчав, дивлячись вниз і щось обмірковуючи.
— Припустимо, Лужин тепер не захотів,— почав він, не зводячи очей на Соню.— Ну, а коли б він захотів або для чогось це йому потрібно було, він би запроторив вас у в´язницю, коли б не трапилися тут я та Лебезятников! Хіба не так?
— Еге ж,— сказала вона слабким голосом, і ще раз тривожно повторила, ніби не слухаючи його: — еге ж.
— А я ж і справді міг не прийти! А Лебезятников, той уже зовсім випадково нагодився. Соня мовчала.
— Ну, а коли б у в´язницю, що тоді? Пам´ятаєте, що я вчора говорив?
Вона знову не відповіла. Він трохи зачекав.
— А я думав, що ви знову закричите: "Ой, не говоріть, перестаньте!" — засміявся він, але якось наче силуючи себе.— Що ж, знову мовчання? — спитав він через якийсь час.— Адже ж треба про щось говорити? От мені саме цікаво було б дізнатись, як би ви розв´язали тепер одне "питання", як каже Лебезятников. (Він начебто починав плутатись). Ні, справді, я серйозно. Уявіть собі, Соню, що ви знали б усі наміри Лужина наперед, знали б (тобто напевно), що через них загинула б Катерина Іванівна, та й діти; ви теж, на додачу (бо ж ви себе ні за що маєте, через те й на додачу)— Поленька теж... бо їй судилася така ж дорога. Так от: коли б раптом усе це тепер на ваш розсуд віддали: йому, чи їм жити на світі, тобто чи Лужину лишитися живим і далі підлоту чинити, чи Катерині Іванівні помирати? То як би ви вирішили: кому з них умерти? Я вас питаю.
Соня занепокоєно на нього подивилась: їй щось особливе причулося в цій нетвердій мові, яка до чогось підходила здалека.
— Я вже передчувала, що ви про що-небудь таке спитаєте, — сказала вона, пильно дивлячись на нього.
— Гаразд; хай так; але, одначе, як же б вирішили?
— Навіщо ви питаєте про таке, чого бути не може? — з огидою сказала Соня.
— Виходить, хай краще Лужин живе і підлоту чинить! Ви й цього вирішити не насмілились?
— Та я ж Божої волі знати не можу... І нащо ви питаєте про те, чого не можна питати? Навіщо такі пусті запитання? Як може статися, щоб це від мого рішення залежало? І хто мене тут суддею поставив: кому жити, кому не жити?
— Та вже коли до Божої волі дійшло, то вже тут нічого не вдієш,— похмуро пробурмотів Раскольников.
— Кажіть краще прямо, чого вам треба! — отражение скрикнула Соня,— ви знову на щось наводите... Невже ви для того тільки прийшли, щоб мучити!
Вона не витримала і раптом гірко заплакала. В похмурій тузі дивився він на неї. Минуло хвилин з п´ять.
— А ти ж маєш рацію, Соню,— тихо промовив він нарешті. Раптом він перемінився; вдавано нахабний і безсило визивний тон його зник. Навіть голос враз ослаб.— Сам же я тобі сказав учора, що не прощення прийду просити, а майже з того от і почав, що прощення прошу. Це я про Лужина і Божу волю для себе говорив... Це я прощення просив, Соню...