Пульхерія Олександрівна мовчки обнімала його, пригортала до серця і тихо плакала.
— Що з тобою, Родю, не знаю,— сказала вона, нарешті,— думала я весь оцей час, що ми просто надокучаємо тобі, а тепер бачу з усього, що тобі велике горе готується, через те ти й тужиш. Давно вже я передчуваю це, Родю. Даруй мені, що про це заговорила: про це тільки й думаю і ночами не сплю. Цю ніч цілісіньку і сестра твоя в маренні пролежала і все про тебе згадувала. Чула я щось, але нічого не второпала. Весь ранок мов перед стратою ходила, чогось чекала, передчувала і от дочекалась! [...]
— Прощайте, мамо. [...]
— Дай же я перехрещу тебе, благословлю тебе! Отак, отак. О Боже, що це ми робимо!
Справді, він був радий, він був дуже радий, що нікого не було, що вони були тільки вдвох з матір´ю. Наче за весь цей страшний час враз розм´якло його серце. Він упав перед нею, він ноги їй цілував, і обоє, обнявшись, плакали. І вона не дивувалась і не розпитувала вже його. Вона вже давно розуміла, що з сином коїться щось жахливе, а тепер настала якась страшна для нього хвилина.
— Родю, любий ти мій, дитино моя,— говорила вона, ридаючи,— ти ж тепер такий самий, як був маленький, так само приходив до мене, так само обнімав і цілував мене; ще коли ми з батьком жили й бідували, ти втішав нас самим уже тим, що був з нами, а як поховала я батька,— то скільки раз ми, обнявшись, з тобою отак, як тепер, на могилці його плакали. А що я давно плачу, то це серце материнське біду передчувало. Я скоро тільки вперше тебе побачила, тоді, ввечері, пам´ятаєш, коли ми тільки приїхали сюди, все з одного твого погляду вгадала, так серце у мене тоді й здригнулось, а сьогодні, як відчинила тобі, глянула, ну, думаю, година лиха, мабуть, прийшла. [...]
Раскольников ішов до себе додому, він поспішав. Йому хотілось кінчити все ще до заходу сонця. До того ж часу не хотілося б ні з ким зустрітись. Піднімаючись у свою квартиру, він помітив, що Настя, одірвавшись від самовара, пильно стежить за ним і проводжає його очима. "Чи нема, часом, кого в мене?" — подумав він і з огидою пригадав Порфирія. Але, дійшовши до своєї кімнати і відчинивши її, він побачив Дунечку. Вона сиділа одна-однісінька, в глибокому роздумі і, здається, давно вже чекала його. Він став на порозі. Вона підвелась з дивана злякано і стала перед ним. В її нерухомому, втупленому в нього погляді були жах і невтішна скорбота. І з самого того погляду він уже збагнув одразу, що їй усе відомо.
— Що ж, мені заходити, чи йти геть? — спитав він недовірливо.
— Я цілий день просиділа у Софії Семенівни: ми чекали тебе обидві. Ми думали, що ти неодмінно туди зайдеш.
Раскольников зайшов до кімнати і знесилении сів на стілець.
— Я наче ослаб, Дуню; дуже вже знемігся; а мені хотілося б хоч у цю хвилину володіти собою цілком. Він недовірливо глянув на неї.´
— Де ж ти був цілу ніч?
— Не пам´ятаю добре; бачиш, сестро, я остаточно хотів вирішити все і багато раз ходив поблизу Неви; це я пам´ятаю. Я хотів там і покінчити, але... не зважився...— прошептав він, знову недовірливо глянувши на Дуню...
— Славу Богу! А як ми боялися саме цього, я і Софія Семенівна. Виходить, ти в життя ще віруєш; слава Богу, слава Богу! Раскольников гірко усміхнувся.
— Я не вірував, а оце зараз разом з матір´ю, обнявшись, плакали; я не вірую, а її просив за себе молитись. Це бозна-як діється, Дунечко, і я нічого в цьому не розумію.
— Ти у матері був? Ти ж їй і сказав? — жахнулася Дуня. — Невже ти зважився сказати?
— Ні, не сказав... словами; але вона багато чого зрозуміла. Вона чула вночі, як ти марила. Я певен, що вона вже половину розуміє. Я, може, зле зробив, що заходив. Вже й не знаю, чого й заходив. Нікчемна я людина, Дуню.
— Нікчемна людина, а на страждання готовий іти! Адже ж ідеш?
— Іду. Зараз. До речі, щоб уникнути цього сорому, я й хотів утопитись, Дуню, але подумав, уже стоячи над водою, що коли я досі вважав себе сильним, то хай же і сорому тепер не побоюся,— сказав він, випереджаючи можливі запитання. — Це гордість, Дуню?
— Гордість, Родю.
Мовби вогонь блиснув в його погаслих очах; йому начебто приємно зробилось, що він ще гордий.
— А не думаєш ти, сестро, що я просто злякався води? — спитав він з потворною усмішкою, заглядаючи їй в очі.
— О Родю, досить! — гірко вигукнула Дуня.
Якийсь час тривала мовчанка. Він сидів, похиливши голову і дивлячись собі під ноги; Дунечка стояла край другого кінця стола і з мукою дивилась на нього. Раптом він підвівся.
— Пізно, пора. Я зараз іду з повинною. Але я не знаю, для чого я йду з повинною.
Сльози текли по її щоках.
— Ти плачеш, сестро, а чи можеш ти подати мені руку?
— І ти сумнівався в цьому?
Вона міцно обняла його.
— Хіба ти, йдучи на страждання, не змиваєш вже наполовину свій злочин? — скрикнула вона, стискаючи в обіймах і цілуючи його.
— Злочин? Який злочин? — скрикнув він раптом в якійсь несподіваній люті.— те, що я вбив гидку, зловредну вошу, стару лихварку, нікому не потрібну, яку вбити — сорок гріхів проститься, яка з бідних людей сік смоктала, хіба ж це злочин? Не думаю я про нього, і змивати його не думаю. І чого мені всі тичуть з усіх боків: "злочин, злочин!" Тільки тепер ясно бачу всю безглуздість своєї малодушності, тепер, коли я вже вирішив іти на цей непотрібний сором! Просто через нікчемність і бездарність свою вирішив, та хіба ще з вигоди, як пропонував... отой... Порфирій!..
— Брате, брате, що це ти кажеш! Але ж ти кров пролив! — в розпачі скрикнула Дуня.
— Яку всі проливають,— підхопив він мало не в нестямі,— яка ллєтіч і завжди лилась на світі, як водоспад, яку ллють, мов шампанське, і за як. вінчають у Капітолії і називають потім благодійником людства. Та глянь ти тільки пильніше, придивись! Я сам хотів добра людям і зробив би сотні, тисячі добрих діл за одну цю дурницю, навіть не дурницю, а просто неприємну хвилину, бо вся ця думка була зовсім не така вже дурна, якою тепер вона здається, коли зазнав невдачі... (коли зазнаєш невдачі, все здається дурним!) Цією дурницею я хотів тільки поставити себе в незалежне становище, перший крок зробити, грошей добути, а там би все окупилося незмірними, порівняно з тим, корисними ділами... Але я, я й першого кроку не витримав, бо я — нікчема! Ось у чому вся й річ! І все-таки вашими очима не буду дивитись: коли б мені вдалося, то мене б увінчали, а тепер — у пастку!