— Ах, так! Та що-ж нам співати би? Перебиваєте ви заєдно мене, а ми . .. чи бачите, ми тут задержались, Родіоне Романовичу, щоби вибрати що співати, — таке, щоб і Кольо-ЕИ можна було потанцювати ... бо все те у нас, можете представити собі, без приготовання; треба умовитись, так щоби все як слід відбулось, а потім ми підемо на Невський, де є богато більше людей з висшого товариства і нас зараз завважа-ють. Леня знає "Хуторок..." Тільки раз-враз "Хуторок" та "Хуторок" і всі, бачите, співають. Ми повинні заспівати щось богато благороднійшого ... Ну, що ти придумала, Полю, хоч би ти матері помогла! Памяти, памяти у мене нема, я би нагадала. Невже-ж "Гузара" співати! Ах, заспіваймо по француськи "Oinq sous"! Адже я вас вчила, та вчила. Г головне, тфмуіщо се по француськи, то побачать зараз що ви дворянські діти, і се буде о много більїпе трогаюче... Можна би навіть: "Malborougrh: s'en va-tren guerre!" тому що се зовсім дитиняча, цілком дитиняча пісенька і співається у всіх аристократичних домах, коли присипляють дітей:
Malborough s'en va-t-en guerre Ne sait quand reviendra...*).
— почала було вона співати... — Але ні, ліпше вже "CXnq sous!" Ну, Колю, ручки попід боки, скорше, а ти, Лешр, також крутися в противну сторону, а ми з Полечкою будемо підспівувати і плескати!
Cinq sous, cinq sous
Pour monter notre menage ...**).
Кхи-кхи-кхи! (І вона заходилась від кашлю). Поправ хустину, Полечко, на плечах зсунулась, — завважала вона крізь кашель, ловлячи за воздухом. — Тепер вам особливо треба держати себе прилично і на тонкій нозі, щоби всі бачили, що ви дворянські діти. Я говорила тоді, що стан треба довше скроїти і притім щоб був складаний. Се ти тоді, Зоню, З своїми радами: "Коротше, та коротше" от і вийшло, що зовсім зогидили ... Ну, знову ви всі плачете! Та чого ви, глупі! Ну, Колю, починай чим скорше, чим скорше, чим скорше, — ох, який се незносний хлопець.
— Oinq sous, cinq sous! — Знову салдат! Ну, чого тобі треба?
Дійсно крізь товпу перепхався поліцейський. Але рівночасно оден панок в мундурі і в пдащі, поважний чиновник літ пятьдесяти, з ордером на шиї (посліднє було дуже приємне Катерині Іванівній і вплинуло на поліцейника) приблизився і мовчки подав Катерині Іванівній трирублевиіі, зелений папірець. В лиці його виражалось щире співчуття. Катерина Іванівна приняла і чемно, навіть церемонно йому поклонилась.
— Спасибіг вам, ласкавий добродіюь — почала вона звисока, — причини, котрі нас побудили .,. візьми гроші, Полечко. Бачиш, отже таки є благородні і великодушні люде, зараз готові помогти бідній дворянці в нещастю. Ви бачите, ласкавий добродію, благородні сироти, ^можна навіть сказати, з найаристократичнійшими звязами ... А онтой генералик сидів і орябки їв ... ногами затупай, що я його занепокоїла ... "Ваше Превосходительство, говорю, уйміться
*) Мальборо йде на війну, — Не знає, коли верне ... **) Пять су, пять су, — Щоб поправити наше господарство ...
за сиротами, знаючи добре, говорю, покійного Семена Захарича, і тому що його рідну доньку найпідлійший з падлюк в день його смерти оклеветав..Знову сей солдат! Уйміть-ся! — закричала вона до чиновника. — Чого сей солдат до мене лізе? Ми вже втікли перед одним з Міщанської сюди ... ну, тобі ось яке діло, дурню!
— По вулицях заборонено, пані. Будьте ласкаві не галасувати.
— Сам ти галасуєш! Я з катаринкою ходжу, тобі що до того?
— На катаринку треба позволения мати, а ви його не маєте і своїм поведениям нарід задержуєте. Де зволите проживати?
— Як, позволения! — заревіла Катерина Іванівна. — Я сьогодня мужа похоронила, яке тут позволения!
—Пані, пані, успокійтесь, — почав було чиновник, — ходімо, я вас поведу ... Тут в товпі неприлично ... Ви нездорові ...
— Ласкавий добродію, ласкавий добродію, ви нічого не знаєте! — кричала Катерина Іванівна. — Ми на Невський пійдемо, — Зоню, Зоню! Та де-ж вона? Також плаче! .Та що з вами зі всіми!... Колю, Леню, куди ви?! — закричала вона нараз в трівозі. — О глупі діти! Колю, Леню, та куди-ж вони!...
Сталося, що Кольо і Леня, наполохані в найвисшім степени вуличною товпою і бесідами помішаної матері, побачивши вкінци салдата, котрий хотів їх взяти і кудись там вести, відразу, якби змовившись, схопили одно друге за рученята і пустились втікати. З зойками і плачем кинулась бідна Катерина Іванівна доганяти їх. Відражаючо і прикро було глядіти на неї, як бігла плачучи і засапуючись. Зоня і Полечка погнали за нею.
— Заверни, заверни їх, Зоню! О, глупі, невдячні діти!... Полю! Лови їх... Та се для вас я ...
Вона спотикнулась в повнім бігу і упала.
— Розбилась до крови! О, Господи! — скрикнула Зоня, нахиляючись над нею.
Всі збіглися, всі стовпились довкола. Раскольніков і Лебезятніков підбігли між першими; чиновник також поспішив, а за ним і поліцейник, воркнувши:
— Ну, тобі, маєш! — і махнув рукою, бо предчував що річ скінчиться неприємно.
— Розступайтесь! Розступайтесь! — розігнав він людей, що тиснулись довкола.
— Умирає, — закричав хтось там.
— З розуму зійшла! — промовив другий.
— Господи! Заступи! — сказала одна женщина хрестячись. — Чи дівчинку з хлопчиком зловили? Ось вони, ведуть, найстарша здогонйла ... Ух, скороногі!
Однакож коли оглянули як слід Катерину Іванівну, то побачили, що вона зовсім не.розбилась об камінь, як подумала Зоня, а що кров, що так захляпала вулицю, бухнула з її грудей горлом.
— Се я знаю, бачив, — воркотів чиновник до Раскольнікова і Лебезятнікова, — се'сухоти, панове; кров оттак бухне і задушить. З одною моєю своячкою, ще недавно свідком був, оттак з півтора склянки ... з а одну хвилинку ... Що-ж однак робити, умре зараз!
— Сюди, сюди, до мене! — молила Зоня, — ось тут я жию!... Ось отсей дім, другий відси ... до мене, чим скорше ... — кидалась вона до всіх. — За лікарем пішліть... О, Господи!
Заходами чиновника річ скоро полагодилась; навіть по-ліцейник помагав переносити Катерину Іванівну. Внесли її до Зоні майже мертву і положили на постіль. Вибух крови ще не переставав, але вона начеб починала приходити до себе. В кімнату ввійшли разом, кромі Зоні, Раскольніков і Лебезятніков, чиновник і поліцейник, що прогнав наперед товпу, з котрої деякі відпровадили їх до самих дверий. Полечка при вела, тримаючи за руки Коля і Леню, котрі дрожали і плакали. Зійшлись і від Капернаумових: сам він, кулявий і кривий, дивного виду чоловік, з щотинястим, сторчачим волоссям і заличками; жінка його, котра мала якийсь раз на завсігди наляканий вид, і кількоро їх дітей, з одеревенілими від безнастанного здивування лицями і з роззявленими ротами. Між всею тою публикою появився нараз і Свидригайлов. Раскольніков зі здивованням поглядів на него, не розуміючи, звідкіля він взявся і не запамятавши його в товпі.