— А ви знаєте,.що за мною підглядають? — запитав Раскольніков, цікаво в него вдивляючись.
— Ні, нічого не знаю, — мов би з здивованням відповів Свидригайлов.
— Ну, так і оставте мене в супокою, — нахмурившись воркнув Раскольніков.
— Нехай, лишім вас в супокою.
— Скажіть лучше, коли ви сюди приходите пити і самі мене двічи сюди до себе звали, то чого ви тепер, коли я глядів у вікно з вулиці, ховались і хотіли втікати? Я се дуже добре завважав.
— Хе! хе! А чого ви, коли я тоді стояв у вас на порозі, лежали на своїй софі з зажмуреними очима і вдавали, мов то спите,'тоді як ви зовсім не спали? Я се дуже добре завважав.
— Я міг мати ... причини ... ви самі се знаєте.
— І я міг мати свої причини, хоч ви їх і не довідаєтесь. РаскольнікоЕ опустиЕ правий локоть на стіл, підпер
пальцями правої руки здолу свій підбородок і уважно вдивлявся в Свидригайлова. Він оглядав з мінуту його лице, котре завсігди його поражало і передше. Се було якесь дивне лице, що подобало мов би на маску: біле, румяне, з румяни-ми, feм:Iими губами, з ясно-білявою бородою і з доволі ще густим, русявим волоссям. Очи були немов би надто голубі, а погляд їх якось надто тяжкий і неподвижний. Щось було вельми і вельми неприємне в отсім гарнім і незвичайно молодечім на свої літа лици. Одіж Свидригайлова була вибаглива, літня, легка, особливо клав він вагу на гарне білля. На пальці був величезний перстень з дорогим каменем.
— Та щож, то мені і з вами ще також треба возитись?
— сказав нараз Раскольніков, виходячи з судорожною нетерплячкою просто на отверту дорогу. — Хоч ви може бути і найнебезпечнійший чоловік, коли захочете шкодити, все-ж таки я не хочу більше морочити себе з вами. Я вам покажу зараз, що не так дорожу собою, як ви мабуть думаєте. Знайте отже, я прийшов до вас просто сказати, що коли маєте все ще давнійший замір відносно моєї сестри і коли длятого думаєте чим небудь покористатись з того, що відкрили в послідний час, то я вас убю перше, заки ви мене в острог ^посадите. Моє слово святе: ви знаєте, що я зможу додержати його. По друге, коли хочете мені що небудь сказати — бо мені весь той час здавалось, що ви мов то хочете мені щось заявити, — то кажіть чим скорше, бо час дорогий і може бути дуже скоро буде вже пізно.
— Та куди-ж ви так спішитесь? — запитав Свидригайлов. цікаво йому приглядаючись.
— Кождий робить, що йому треба і що знає, — мрачно і нетерпеливо промовив Раскольніков.
— А ви що лиш домагались ствертости, а на перше таки питання і відказуєтесь відповідати, — завважав Свидригайлов з усмішкою. — Вам заєдно здається, що у мене якісь там ціли, і длятого і глядите на мене з недовірям. Що-ж, се цілком понятие в вашім положенню. Але як я не бажаю зійтися з вами, я все таки не візьму на себе труду переконати вас про противне. Єй-Вогу, гра не стоїть свічок, як кажеться в француській иословиці, та і говорити, бачите, з вами я ні про що таке особливе не задумував.
— Чого-ж я тоді вам так.подобався? Адже ви коло мене направду крутились?
— Та попросту яко коло предмету цікавого для слідження. Мені сподобались ви фантастичністю вашого положення,
— от чим! Крім того ви брат особи, котра мене дуже занимала і, наконець, від самої тої особи в свій час я страх богато і часто наслухався про вас, з чого і заключив, що ви маєте на неї великий вплив. Або-ж сего мало? Хе-хе-хе! А втім, признаюсь, ваше питання для мене вельми запутане і мені трудно на него вам відповісти. Ну, от хоч би: адже, ви прийшли до мене тепер мало того що за ділом, а за чим-небудь новісеньким? Або-ж не так? Не так? — наставав Свидригайлов з лукавою усмішкою. — Ну, представте-ж собі після того, що я сам, бачите, ще їдучи сюди, в вагоні на вас таки числив, що ви мені також скажете дещо новісенького, і що від вас таки удасться мені дечим для себе похіснуватись! От які ми богачі!
— Чим таким для себе похіснуватись?
— Та що вам сказати? Хіба я знаю чим? Бачите, в якій дірі цілий час пересиджую і се мені любо, чи радше не те щоб любо, а так треба-ж де небудь сісти. Ну, от хоч отся бідна Катруся — бачили? ... Ну, був би я приміром, хоч обжора, клюбовий гастроном, а то що я можу їсти! (Він ткнув пальцем в кут, де на маленькім столику, на бляшаній тарілці, стояли останки поганенького біф-стика з бараболею). Та правда, чи обідали ви? Я перекусив і більше не хочу. Вина, приміром, цілком не пю. Кромі шампанського ніякого, та і шампанського, бачите, за цілий вечір одну лямпку вицив — голова болить. Отеє я тепер, щоб покріпитись, велів подати, бо збираюся кудись там, і ви бачите мене в особливім розположенню духа. Я длятого перше укривався як школяр, бо думав, що ви мені перешкодите; однакож, здається (він виняв годинник), можу ще перебути з вами годину; тейер пів до пятої. Чи повірите, колиб бодай чим небудь за-нимався; ну, колиб був поміщиком, ну, батьком, ну, уланом, фотографом, журналістом ... н-нічого, ніякої спеціальносте. Иноді аж скучно. Дійсно думав, що ви мені скажете що небудь нового.
— Та хто ви такі і чого ви сюди приїхали?
— Я хто такий? Ви знаєте: дворянин, служив два роки при кінноті, опісля так, тут по Петербурзі волочився, відтак оженився з Мартою Петрівною і жив на селі. От моя біографія!
— Ви, здається, грач?
— Ні, який я грач? Шулєр — не грач.
— А, ви були шулером?
— Так, був ,і шулером.
— Що-ж, вас били иноді?
— Бувало і таке. А що?
— Ну, адже визвати на поєдинок могли ... Се-ж оживляє.
— Не перечу, але слухайте, я не майстер фільозофувати. Признаюсь вам, я сюди більше ради бабів приїхав.
— Зараз як тільки похоронили Марту Петрівну?
— Ну, так, — усміхнувся з побіджаючою щирістю Свидригайлов. — Так що-ж? Вам, видно, воно не подобається, що я про женщин говорю?
— Питаєте, чи мені подобається розпуста?
— Розпуста? Ну, от ви куди! А втім, по порядку наперед відповім вам відносно бабів; знаєте, мене бере охота балагурити. Скажіть, чого я буду себе здержувати? Пощо-ж покидатись баб, коли я бодай хоч до них ще охотник? По крайній мірі заняття.
— Так ви тут тільки на одну розпусту надієтесь?
— Ну, так що-ж, ну, і на розпусту! Але-ж влізла вам в голову тая розпуста. Та люблю, по крайній мірі, пряме питання. В отсій розпусті будь-що-будь є щось постійного, основаного навіть на природі, котре і довго ще, і з літами може бути не так скоро погасиш. Признасьте самі, чи-ж не заняття в своїм роді?