Він довго глядів на них і наконець свобідною рукою почав ловити одну муху. Довго мучився він в пробах, але ніяк не міг піймати. Наконець схопивши себе на тім інтереснім заняттю, опамятався, дрігнув, встав, і з порішенням вийшов з кімнати. Через мінуту він був на вулиці.
Молочна, густа мрака лежала над містом. Свидригайлов пішов по ховзкім, грязнім, деревлянім бруку в сторону Малої Неви, йому маячились високо піднявшася за ніч вода Малої Неви, Петрівський остром, мокрі доріжки, мокра трава, мокрі дерева і кущі, і наконець оден і той самий кущ... З досадою став він приглядатися домам, щоби думати про що небудь инше. Ні прохожого, ні дорожкаря не було видно на прокспекті. Понуро і грязно гляділи ясно-жовті, деревля-ні домики з позамиканими віконницями. Студінь і вогкість проймали ціле його тіло, ним почало трясти. Місцями він чіпався крамничних вивісок і кожду пильненько прочитував.
От і вже скінчився деревляний брук. Він вже порівнявся з великим камяним домом. Заболочене, дрожаче щеня з підігнутим хвостом, перебігало йому дорогу. Якийсь на смерть пяний чоловічина, в плащи, лежав лицем до землі поперек хідника. Він поглянув на него і пішов дальше. Висока вежа пожарної сторожі мелькнула йому по лівім боці.
— Ба! — подумав він, — та от і місце, пощо на Петрівський? По крайній мірі при офіціяльнім свідку...
Він трохи що не усміхнувся до сеї нової думки і повернув в ... ську вулицю. Тут бо стояв великий дім з вежою. Коло зачинених, великих воріт дому стояв, припершись до них плечима, невеличкий чоловік, завинений в сірий вояцький пальтот, і в мідянім ахиллесівськім шеломі. Сонним поглядом холодно окинув він очима підходячого Свидригайлова. На лици його малювався той віковічний жалібний сум, дівського племени. Оба вони, Свидригайлов і Ахиллєс, я-що то так кисло відпечатався на всіх без виїмку лицях жи-кийсь час мовчки приглядались оден другому. Ахиллєсови показалось наконець не в порядку, що чоловік непяний, а стоїть перед ним на три кроки, глядить уперто і нічого не говорить.
— Цого, цого вам тутецки треба? — промовив він, все ще не двигаючись і не зміняючи свого положення.
— Та нічого, братчику, здоров був! — відповів Свидригайлов.
— Тутецки не місце.
— Я, брате, їду в чужі краї.
— В цузі краї?
— До Америки.
— До Америки?
Свидригайлов виняв револьвер і натягнув курок. Ахиллєс підняв брови.
— Цуєте, ті зарти тутецки не на місци!
— Та чому-ж би не на місци?
— А тому, сцо тут не на місци.
— Ну, серденько, се все одно. Місце гарне; коли тебе стануть питати, так і кажи, що поїхав, мовляв, до Америки.
Він приложив револьвер до своєї правої екрани. — — Слухайте, тутецки не моз, тутецки не місце! — здріг-нувся Ахиллєс, розширяючи чим раз більше і більше очі і рот.
Свидригайлов спустив курок ...
VII.
В той самий день, тільки вже вечером, в годині семій, Раскольніков підходив до кватири своєї матері і сестри, — до тої самої кватири в домі Бакалієва, де примістив її Разумихін. Вхід на сходи був з вулиці. Раскольніков підходив, заєдно ще запиняючи кроки і начеб хитаючись, увійти чи ні? Але він не вернувся би ні за що; його рішення було око-нечне.
— Адже вони ще нічого і не знають, — ^думав він, — а мене вже привикли уважати за чудака... ¡
Одіння його було препогане: усе заболочене, перемокле через цілу ніч від дощу, подерте, знищене. Лице його було майже неподібне до себе від утоми, від фізичного знеможен-ня і трохи не цілу добу тріваючої боротьби з самим собою. Цілу отею ніч провів він на самоті, Бог знає де. Тільки по крайній мірі він рішився.
Він заковтав до дверей; йому отворила мати. Дунечки дома не було. Навіть і служниця в отею хвилю кудись вийшла. Пульхерія Александрівна зразу оніміла від радісного зачудування; відтак схопила його за руку і потягнула в кімнату.
— Ну, от і ти! — почала вона, запиняючись від радости. — Не сердься на мене, Родю, що я тебе так глупо приймаю, з сльозами: се я сміюся, а не плачу. Ти думаєш, я плачу? Ні, се я радуюсь, а ЕЖЄ у мене дурна привичка така: сльози течуть. Се у мене.від смерти твого батька, від безнастанного плачу. Сідай, голубчику, утомився мабуть, бачу. Ах, як ти за-маргався.
— Я на дощи вчера був, матусю ... — почав було Раскольніков.
— Та ні бо, ні! — кинулась Пульхерія Александрівна, перебиваючи його. — Ти думав, я тебе так зараз і випитувати стану, після бабської давної привички; не жахайся. Адже я розумію, усе розумію тепер; я вже виучилась по тутешньому, і справді, сама бачу, що тут розумнійше. Я раз на завсігди гторозуміла; де мені понимати твої гадки і заміри та жадати рахунку від тебе? У тебе може бути і Бог знає які діла і пляни в голові, або гадки там які-небудь родяться; так мені тебе штуркати під руку: про що, слухай, думаєш? Я от... Ах, Господи! Та що-ж се я товчуся туди і сюди, як підпалена... Я ось, Родю, твою статтю в журналі читаю вже третій раз, мені Дмитро Прокопович приніс. Так я ахнула, коли побачила; ось, дурна, бачиш, думаю про себе, ось він чим занимається, ось і розвязка питання. Учені завсігди такі. У него бути може нові думки в голові в отсю хвилю; він їх обдумує, а я його мучу і непокою. Читаю, друже мій, і очевидно не одного не розумію; та воно Богом і правдою так і повинно бути, куди мені?
— Покажіть-но, матусю.
Раскольніков взяв ґазетку і назирцем глянув на свою статтю. Як не противорічило те його положенню, все-ж таки він почув те дивне і заманчиво-солодке чувство, яке дізнає автор, що перший раз бачить себе напечатаним, а до того ще і "в двайцять третім році життя. Се тревало одну хвилину. Прочитавши кілька стрічок, він насупився і страшний біль стиснув його серце. Вся його душевна боротьба послідних місяців нагадалась йому духом. З відразою і досадою відкинув він статтю на стіл.
— Та тільки, Родю, яка я не глупа, а все таки я можу судити, що ти дуже скоренько будеш одним з перших людей, коли не найпершим, в нашім ученім світі. І сміли вони про тебе думати, що ти помішався! Ха-ха-ха! Ти не знаєш, — адже вони се думали! Ах, низькі червяки, та де їм розуміти, що таке ум? І аж Дунечка, Дунечка також трохи не повірила, — от воно як! Покійник батько твій двічи посилав в журнали, — зразу стихи (у мене і зошит захований, я тобі коли-небудь покажу), а потім вже і цілу повість (я сама випросила, щоб він дав мені переписати), і вже як ми молились обоє, щоби приняли, — не приняли! Я, Родю, перед шістьма чи сімома днями пропадала, глядячи на твоє одіння, на те, як ти живеш,* що їш і в чім ходиш? А тепер бачу, що знову таки дурна була, бо захочеш, усе тепер собі відразу здобудеш, умом і таланом. Се ти очевидно поки що сам не хочеш тепер і о много важнійшими ділами занимаєшся.