Вона доносила між иншим, що мимо того, що він, о скільки здається, так заглублений в самому собі і від всіх мов би заперся, — до нового свого життя він віднісся дуже природно і просто; що він ясно розуміє своє положення, не очікує в короткім часі нічого ліпшого, не має ніяких легкодушних надпі (що так звичайне в його положенню) і нічому майже не дивується серед нового свого окружения, котре так мало похоже на щонебудь давнійше. Донесла вона, що здо-ровля його задоволяюче. Він ходить на роботи, від котрих не ухиляється і на котрі не напрошується; до їди майже рів-нодушний; тільки що ся їда крім неділі і святочних днів так погана, що наконець він з охотою приняв від неї, Зоні, трохи грошей, щоб завести у себе щоденний чай; а відносно всього иншого просив не суятитись, впевняючи, що всі ті журби ради него йому лиш дошкуляють.
Дальше Зоня доносила, що поміщення його в острозі спільне зі всіми; середини їх касарні вона не бачила, все-ж таки догадується, що там тісно, погано і нездорово; що він спить на лежанці, підстелюючи під себе коц, і иншого нічого не хоче собі приладити. Тільки що жиє він так просто і бідно цілком не задля якогось обдуманого пляну або заміру, а так просто з недбалости і рівнодушности до своєї судьби.
Зоня просто писала, що він, особливо з початку не тільки не тішився її навіщанням, але навіть майже сердився на неї, не хотів говорити і обходився з нею нечемно, але що під кінець сі навіщення перемінились у него в привичку і мало що не в конечність, так що він міцно навіть тужив, коли вона кілька днів нездужала і не могла приходити до него. А бачиться вона з ним в святочні дні коло воріт острога або в стражниці, куди його викликають до неї на кілька мінут; в будні же на роботах, куди вона заходить до него, в робіт-нях, в цегольни, або в сараях на березі Іртиша.
Про себе Зоня доносила, що її удалося придбати в місті навіть деякі знакомства і опіку: що вона занимається шиттям, і зваживши що в місті майже нема модистки, то стала в богатьох домах аж необходимою; не згадувала тільки, що через неї Раскольніков одержав протекцію у власти, що йому облегчено роботи і инше.
Наконець прийшла вістка (Дуня навіть завважала якесь особливше зворушення і трівогу в її останніх листах), що він всіх уникає, що в острозі каторжники його не полюбили; шо він мовчить по цілих днях і поблід страшенно. Аж ось в посліднім листі Зоня написала, що він захорів дуже небезпечно і лежить в лічниці, в арештантськім будинку.
II.
Він знемагав вже давно; однакож не прикрости каторжного життя, не роботи,, не пожива, не обголена голова, не лахаве одіння "зломили його: О! що йому було до всіх тих мук і терпінь! Противно, він навіть рад був роботі: змучившись на роботі фізично, він по крайній мірі добував собі кілька годин спокійного сну. І .що значила для него пожива, — сей поганий квас зі швабами? Студентом бувало він часто і того не мав. Одіння його було тепле і приспособлене до його способу життя. Кайданів він навіть на собі не чув. Чи було йому стидатись своєї обголеної голови і фільцової куртки? Та перед ким? Перед Зонею? Зоня боялась його, і чи перед нею було йому стидатись?
Та що? Він стидався навіть і перед Зонею, котру мучив за те своїм згірдним і грубим поведениям. Лиш не голеної голови і кайданів він стидався: його гордість міцно була скалічена; він і захорів від пораженої гордости. О, як би щасливий він був, колиб міг сам обвинити себе! Він би знс тоді все, навіть соррм і ганьбу. Але він строго судив себе і огірчена совість його не найшла ніякої більшої вини в його минувшині, кромі хіба простої помилки, котра з кождим могла лучитись. Він стидався іменно того, що він, Раскольніков, погиб так сліпо, безнадійно, глухо і глупо, в наслідок якогось засуду сліпої судьби, і приневолений смиритись і покоритись перед "недорічністю" якогось засуду, коли хоче хоч трохи успокоїти себе.
Трівога безпредметна і безцільна в теперішности, а в будучности сама безпереривна жертва, котрою нічого не здобув^ось — от що дожидало його на світі. І що з того, що по вісьмох роках йому буде тільки трийцять два роки і можна буде знова почати ще жити! Пощо йому жити? Що мати в виду? До чого стреміти? Жити, щоб істнувати? Адже він тисячу разів і передше готов був віддати своє життя за ідею, навіть за мрію. Одного істновання завсігди було йому мало; він завсігди хотів більшого. Може бути лиш задля одної сили своїх бажань він і відкрив тоді в собі чоловіка, котрому більше дозволено ніж другому.
І колиб хоч судьба післала йому каяння, пекучий жаль за те, що вчинив, розбиваючеся серце, що проганялоб сон, таке каяння, від страшних мук котрого приходить на гадку стричок і божевілля! О, він би урадувався ним! Мука і сльози — адже се також життя. Тільки він не каявся своєї вини.
По крайній мірі він міг би лютитись на свою дурноту, як і лютився він передше на недорічні і найглупші учинки свої, що довели його до острога. Але тепер, вже в острозі, на свободі він на ново обсудив і обдумав всі давнійші свої поступки і зовсім не найшов їх так глупими і недорічними, як здавались вони йому в той роковий час, передше.
— Чим, чим, — думав він, — моя думка була дурнійша від других думок і теорій, що роїлись і вдарялись одна о другу на світі, відколи сей світ стоїть? Треба тільки поглядіти на діло зовсім независимим, широким і свобідним від буденних впливів поглядом, і тоді, справді, моя думка покажеся цілком не так... чудовищною. О, критики і мудрці недоварені, чого ви задержуєтесь на половині дороги!
— Ну, чого мій поступок здається їм так переражаючим? — говорив він собі. — Длятого, що він — злочиньство? Що значить слово злочиньство? Совість моя спокійна. Правда, стався уголовний проступок; правда, нарушена буква закона і пролита кров; ну, і візміть за букву закона мою голову... і доста! Ну вже-ж, в такім разі навіть многі добродії людськости, що не одідичили власти, а самі її загарбали, повинні би були бути страчені при перших своїх кроках. Тільки ті люде винесли свої кроки, і длятого вони оправдані, а я не виніс, і значить, я не мав права позволити собі на сей крок.