— Гм... до Разумихіна, — промовив він нараз зовсім спокійно, мов би в змислі остаточного порішення, — до Разумихіна я пійду, се розуміється ... але — не тепер... Я до него... на другий день, після отсего пійду, коли вже се буде скінчене, і коли усе по новій дорозі пійде. . .
І втім він опамятався.
— Після сего, — скрикнув він, зриваючись з лавочки, — та або-ж се буде? Або може таки справді буде?
Він оставив лавочку і пішов, майже побіг; він хотів було повернути назад, до хати, але домів іти йому стало нараз страшно противно; таж там в куті, в отсім страшнім закамарку і дозрівало усе те вже більш як від місяця, і він пішов
;КуДИ ОЧИ ПОВедуТЬ. —
Нервове роздразнення його перейшло в якесь лихорадочнее він почув навіть дрож; на такій спеці йому робилось мстудено. Мов би на силу почав він, майже несвідомо, з я-ікоіїсь внутрішної конечности, вдивлюватись в усі предмети, іщо йому стрічались, начеб шукаючи насильної розривки, ;але се лихо удавалось йому, і він що хвиля попадав в задуму. Коли-ж, здрігаючись, піднимав голову і оглядався довкола себе, то зараз таки забував, про що перед хвилею думав і навіть куди переходив.
1В такий спосіб перейшов він увесь Василівський остров, яийигов на Малу Неву, перебрався через міст і завернув на Острови, Зелень і свіжість подобались зразу його усталим очам, що привикли до міського пилу, до вапна і до вели-канських стісняючих і придавляючих домів. Тут не було ні духоти, ні запахів, ні шинків. Але скоро і отсі нові приємні вражіння перемінились в хоробливі та роздражняючі.
Іноді він задержувався перед яким небудь розмальованим посеред зелені літним двориком, заглядав крізь решітки, видів подальше, на бальконах і на терасах прибрані жен— * щини і бігаючі по саду діти. Особливо занимали його цвіти; він на них довше як на що друге глядів. Стрічались йому також пишні повозки, їздці верхом, мущини ї женщини; він супровожав їх з цікавістю очима і забував про них скорше, нім вони щезали йому з очей. Раз він задержався і перечислив свої гроші; показалось около трийцять копійок: "Двайцять поліцейському, три Настці за лист, — значить Мармеладовим дав вчера сорок сім або пятьдесять копійок", подумав він і виняв гроші з кишені.
Він нагадав собі про те, переходячи мимо одної гостин-ниці, в роді приватних, і почув, що йому хочеться їсти. Зайшов до гостинниці, випив чарку горівки, і вона швидко по-ділала, хоч випив всего одну чарку. Ноги його зараз отяжіли і він став почувати сильний наклін до сну. Він пішов цо дому; але коли доходив вже до Петровського острова, пристанув в цілковитім обезсиленню, зійшов з дороги, увійшов в кущі, упав на траву і в ту хвилю заснув.
В хоробливім стані сни відзначаються часто незвичайною випуклістю, яркістю і незвичайно подобають на дійсність. Складається иноді картина дивовижна, але обстано-ва і увесь перебіг всего представлення бувають при тім так правдоподібні і з такими тонкими, несподіваними, але артистично усій цілости картини відповідаючими подробицями, що їх не видумати на яві тому самому сновидцю, будь він таким артистом, як Пушкин або Тургенев. Такі сни, хоробливі сни, завсігди довго памятаються і роблять сильне вражіння на розстроєний і подразнений організм чоловіка.
Страшний сон приснився Раскольнікову. Приснилось йому його дитиньство, ще в їх місточку. Він семилітком гуляє в святочний день під вечер з батьком своїм за містом. Небо сіреньке, день задушливий, місцевість зовсім така сама, як задержалась в його памяти: навіть в памяти його вона о много більше затерлась, ніж представлялась тепер у сні. Мі-сточко стоїть відкрите мов на долони, кругом ні верби; десь гень дуже далеко, на самім краго неба, чорніється лісок. О кілька кроків від посліднього міського огороду стоїть кор-шма, велика коршма, що завсігди наводила на него вельми неприємне чувство і навіть страх, коли він переходив коло неї, проходжуючись з батьком.
Там заєдно був такий тиск, так ревіли, реготались, сварились, так погано і крикливо співали і так часто бились; довкола коршми снувались завсігди такі пяні і страшні об-' личчя... Стрічаючись з ними, він тісно тулився до батька і цілий дрожав. Поуз коршми дорога вічно запилена, і порох на ній вічно такий чорний. Іде вона вигинаючись дальше і о триста кроків відси направо обходить міське кладовище. Серед кладовища камінна церков з зеленою вежею, до котрої ходив він два рази на рік з батьком і з ненькою на обідню, коли служились панахиди по його бабі, що померла вже давно і котрої він ніколи не бачив. При тім завсігди вони брали з собою кутю на білій тарілці, в серветці, а кутя була цукрована з рижу і з родзинків, вдавлених в риж навхрест. Він любив отсю церкву і старинні в ній образи, переважно без рамок, і сіденького священика з дрожачою головою.
Побіч бабусиної могили, на котрій була плита, була і маленька могила його молодшого брата, що вмер піврічною дитиною, котрого він також зовсім не знав і не міг памятати; але йому сказали, що в него був маленький братчик, і він кождий раз, коли навіщав кладовище, побожно і з пошано-ванням хрестився над могилкою, кланявся їй і жалував її.
І ось сниться йому: вони ідуть з батьком дорогою до кладовища і переходять попри коршму; він держить батька за руку і зі страхом оглядається на коршму. Особливша об-станова притягає його увагу: на сей раз тут немов би танці, товпа роздягнених міщанок, баб, їх чоловіків і всякої зволочі. Всі пяні, всі співають пісні, а біля коршемного рундука стоїть віз, але дивний віз. Се один з тих возисків, до котрих запрягають великих тягарових коней і перевозять на них товари і бочки з горівкою.
Він все любив дивитись на сих здоровенних довгогривих коней, з грубими ногам, що ступають спокійно, мірною ходою і везуть за собою немов цілу гору, ні трохи не на-пружаючись. Але тепер, дивне диво, до такого великого воза запряжена була маленька, худенька, гніда селянська шкапина, одна з тих, котрі, — він часто се бачив, — надриваються звичайно з високим яким-там возом дров або сіна, особливо коли віз застрягне в болоті, або в колії, при тім їх так безпощадно, так немилосерно бють мужики батогами, часто навіть по самій морді і по очах, а йому так гірко, так гірко на се дивитися, що він ледви не плаче, а матуся за-всігди бувало відводить його від вікна.