— Ну?
— Та як же ви не розумієте? Значить хто-небудь із них дома. Коли би всі вийшли, так зверхи ключем би заперли, а не на засувку з середини. А тут, — чуєте, як засувка брязчить? А щоби замкнутись на засувку з середини, треба бути дома, розумієте? Із всего виходить: дома сидять, та не отви-рають!
— Ба! та і в самім ділі! — закричав здивований Кох. — Так що-ж вЪни там! — І він несамовито став гримати у двері.
— Стійте! — закричав знов молодий чоловік, — не гримайте! Тут щось воно не так... Адже ви дзвонили, гри-гмали, — не відчиняють; значить, вони або обі в обмороку, або ...
— Що?
— А ось що: ходімо за двірником; нехай він їх сам розбудить.
'— Гаразд!
Оба пустились в долину.
— Стійте! Останьтесь ви тут, а я збігаю вниз за двірником.
— Та чого оставатись?
— Та чи мало чого? ...
— Та як се? ...
— Я-ж учуся на судового слідователя! Тут очевидно, о-че-ви-дно, щось воно не так! — горячо закричав молодий чоловік і бігцем пустився вниз по сходах.
Кох остався, потягнув ще раз злегка за дзвінок і той брязкнув оден удар; потім тихо, наче роздумуючи і оглядаючи, став поратись коло ручки дверий і то притягав то опускав її, щоб переконатись ще раз, що вона лиш на засувці. Відтак стогнучи, нагнувся і став зазирати в замкову дірку, але в ній з середини запханий був ключ і, розуміється, нічого не можна було бачити.
Раскольніков стояв і стискав топір. Він чисто стратив голову і маячив мов в горячці. Він готовився навіть боротись з ними, коли вони увійдуть. За той час, коли вони стукали і змовлялись, йому кілька разів хотілось покінчити усе відразу і крикнути до них із-за дверий. Іноді знов хотілось йому почати зневажати їх, дрочитись з ними, поки не отворять.
— Колиб лише скорше! — блиснуло в його голові.
Час минав, мінута, друга, — ніхто не йшов. Кох став крутитись.
— Однак до біса!... — закричав він нараз і в нетерплячці, покинувши стороження, пустився також вниз, спі-шачись і стукаючи по сходах черевиками. Кроки затихли.
— Господи, що-ж тепер чинити!
Раскольніков відсунув засувку, отворив двері, нічого не чути, і нараз, цілком вже не роздумуючи, вийшов, замкнув як міг щільно двері за собою і пустився вниз.
І він вже зійшов долі трома закрутами сходів, коли ось почувся сильний шум низше, — куди діватись! Нікуди було скритися. Він пробував навіть вернутись знову у ква-тиру.
— Гей, дідько, чорт! держи!
З криком вирвався хтось-там внизу з якоїсь кватири, і не те, що побіг, а дослівно злетів вниз долі сходами, ревучи на ціле горло:
— Митьку! Митьку! Митьку! Митьку! Митьку! Біс би тебе пірва-ав!
Крик закінчився нагальним писком; послідні звуки почулись вже на дворі; все затихло. Але в отсю саму хвилю кількох людей, говорячи голосно і часто, почали гучно підниматись горі сходами. їх було трох або чотирох. Він розпізнав дзвінкий голос молодого.
В повній розпуці пішов він їм прямо на стрічу: нехай буде що буде! Задержать, усе пропало, пропустять, також все пропало: запамятають.
Вони вже сходились; між ними оставались всего ще лиш одні сходи, — та ось нараз ратунок! О кілька ступнів від него, направо, пуста і наостіж отворена кватира, та сама кватира на другім поверсі, в котрій малювали робітники, а тепер як нарочно вийшли. Вони то напевне і вибігли перед хвилею з таким криком. Поміст свіжо вимальований, серед кімнати стоять саґаник і черепок з краскою і з квачом.
Вмиг ока всунувся він в отворені двері і причаївся за стіною, і був послідний час: вони вже стояли на самім ко-ритари. Відтак повернули вгору і перейшли мимо на четвертий поверх, голосно розмовляючи. Він переждав, вийшов на пальцях і побіг в долину.
Нікого на сходах! Під брамою також. Скоро перейшов він підїзд і повернув на ліво вулицею.
Він дуже добре знав, він досконало знав,, що вони в отсю" хвилю вже в кватирі, що дуже здивувались, видячи, що вона відімкнена, коли перед хвилинкою була зачинена, що вони вже оглядають тіла, та не мине мінути, а вони догадаються, що тут що-лищ був душегуб і встиг куди-небудь спрятатись, промкнутись мимо них, втечи: догадаються напевне і сего, що він в пустій кватирі сидів, поки вони вийшли на гору. А все-ж таки під ніяким позором не смів він приспішити ходу, хоч до першого повороту кроків сто ще ^оставалось.
— Чи не всунутись би під яку браму і переждати дене-'будь на незнакомих сходах? Ні, біда! А чи не підкинути-б куди сокиру? Чи не взятиб коляску? Біда, біда!
Наконець ось і переулок; він завернув в него півмер-твий; тут він був вже на половину безпечний і розумів се: менше підозрілий, до того тут снувалось богато народу, а він губився в нім як пісочок. Але всі ті перебуті муки так його обезсилили, що він ледви волікся. Піт ллявся з него каплями; шия була ціла мокра.
— Ух! нажльопався! — крикнув йому хтось, коли ьін вийшов над канал.
Він мало тепер памятав себе; чим дальше, тим гірше. Він памятав однакож, як нараз, виходячи над канал, налякався, що мало народу і що тут замітнійше, і хотів було повернути назад в переулок. Мимо того, що ледви з ніг не падав, він все таки зробив коло і прийшов домів з цілком другого боку.
Не при повній свідомости увійшов він і в ворота свого дому; по крайній мірі він вже пустився на сходи і що лиш тоді нагадав собі про топір. А тимчасом дожидала його дуже важна робота: положити його назад і по можности не-замітно. Очевидно, він вже не в силі був розважити, що може бути о много ліпше було бийому зовсім не класти його, а підкинути його, хоч опісля, куди-небудь на чуже подвіре.
Та все пішло якось щасливо. Двері до двірницької кімнатки були зачинені, та не замкнені на ключ, значить: можна було догадуватись, що двірник дома. Але до такої степени вже він стратив спосібність застановитись над чим небудь, що підійшов просто до дверий і отворив їх. Колиб двірник запитав його: "чого вам треба?" він може бути так просто і прдав би йому топір. Однакож двірника знов не було і він уложив топір на давне місце під лавою, навіть поліном прикрив, як передше.
Нікого, ні одної душі не стрітив він опісля до самої кімнати; двері до господині були зачинені. Увійшовши до своєї кімнати, він кинувся на диван так як був.