Раскольніков виймив, скільки виймилось: три пятаки.
— Ах, який добренький пан!
— Як тебе зовуть? /
— А, за Дуклидою питайте.
— Ні, се вже ніяково, — нараз завважала одна із громадки, хитаючи головою на Дуклиду. — Се вже і не знаю, як можна так просити! Я би, здається, від самого сорому провалилась.
Раскольніков цікаво подивився на говорячу. Се була ряба дівка, літ трийцяти, ціла в синяках, з напухлою верх-ною губою. Говорила і осуджувала вона спокійно і сері'озно.
— Де се... — подумав Раскольніков, йдучи дальше, — Ф де се я читав, як оден засуджений на смерть на годину перед смертю говорить чи там думає, що колиб прийшлося йому жити де небудь на висоті, на скалі, і на такім вузонь-кім місточку, щоб тільки дві ноги мож було поставити, — а довкола будуть пропасти, океан, вічна мрака, вічна самота і вічна буря, — і оставатись/так, стоячи на аршині простору, ціле життя, тисячу літ, вічність, — то ліпше так жити, ніж зараз вмирати! Тілько би жити, жити і жити! Як би не жити, — тілько жити!... Яка правда! Підлець чоловік! І під-лець той, хто його за се підлим називає, — додав він через мінуту.
Він вийшов в другу вулицю: — Ба! "Хрустальний двір!" Колись тут Разумихін говорив про "Хрустальний двір". Тілько, чого, бач, хотів я тут? Та прочитати!... Зосимов говорив, що в газетах читав ...
— Газети є? — запитав він входячи в вельми простору і навіть охарну гостинницю з кількох кімнат, вправді досить пустих.
Двох-трох гостей пило чай, та в одній дальшій кімнаті сиділо товариство з чотирох мущин, і пили шампанське. Раскольнікову здалося, що між ними був Заметов. Та в тім,
здалека годі було добре доглянути.
— Та нехай! — подумав він.
— Горівки прикажете, пане? — запитав послугач.
— Чаю подай. Та принеси ти мені ґазет, старих, ось так за пять днів зряду, а я тобі на горівку дам.
— Слухаю, пане. Осьде нинішні. І горівки прикджете також?
Старі газети і чай явились. Раскольніков усівся і став відшукувати: "Ізлєр — Ізлєр — Аптики — Аптики — Ізлєр
— Варто ля — Массимо — Аптики — Ізлєр .. .*) Фу, до чорта! а ось новинки: упала зі сходів — міщанин запився на смерть — пожар на Пісках — пожар на Петербурській — ще пожар на Петербурській — ще пожар на Петербурській
— Ізлєр — Ізлєр — Ізлєр — Ізлєр — Массимо ... А ось..
Він відшукав наконець те, чого добивався і став читати: стрічки танцювали в його очах; він однакож дочитав цілу "новинку", і жадно взявся вишукувати в слідуючих числах пізнійші добавки. Руки його дрожали, коли перебирав листки, від судорожної нетерплячки. Аж ось нараз підсів хтось до него, при його столі. Він глянув — Заметов, той самісенький Заметов і в тім самісенькім виді, з персте-нями, з ланцюшками, з розділкою в чорнім, кучерявім і на-помадованім волоссю, в модній жилетці і в трохи витертім сурдуті та несвіжім біллю. Він був веселий, по крайній мірі дуже весело і добродушно усміхався. Смагляве лице його трохи розгорілось від випитого шампанського!
— Як'! ви тут? — почав він зі здивованням і таким тоном, мов би вік цілий був знакомий. — А мені вчера ще говорив Разумихін, що ви все ще не при памяти. Ось дивно! Аджеж я був у вас.
Раскольніков знав, що він присяде коло него. Він від-ложив газети і обернувся до Заметова. На його устах була усмішка, і якась нова роздразнена нетерпеливість малювалась в отсій усмішці. ^
— Се я знаю, що ви були, — відповів він, — чув се. Шкарпетки глядали... А знаєте, Разумихін в вас залюбився, каже, що ви з ним до Люізи Іванівни ходили, ось про котру ви старались тоді та моргали поручникови Пороху, а він таки не догадувався, памятаєте? Вже як би там не догадатись — діло ясне... а?
*) Анонси. Щоб анонса доконче впала в око, повтаряють її по кілька разів в тім самім нумері, раз-по-раз, або на ріжних місцях— М. П.
— А вже гарний він гуляка?
— Порох, думаєте?
— Ні, приятель ваш, Разумихін ...
— Та вам пишно жити, добродію Заметов: в найприєм-нійші місця вхід безплатний! Хто се вас онтам шампанським наливав?
— Та се ми... випили... Чого-ж зараз і наливав?!
— Гонорар! усім хіснуєтесь! — Раскольніков засміявся.— Нічого добрячий з вас хдопець, нічого! — додав він, вдаривши Заметова по плечу: — "я бач не у гнів, а так по любо-ви, забавляючись" говорю, як, бачите, робітник той ваш говорив, коли Митька кулакував^ памятаєте, при отсій справі старухи.
— А ви се відкіля знаєте?
— Та я бачите, хто знає чи і не більше від вас знаю.
— Ви якийсь дуже дивний... Мабуть ще дуже хорі. Без потреби вийшли ...
— А я вам дивним здаюся?
— Так. Що се ви газети читаєте?
— Газети.
— Богато про пожарі пишуть.
— Ні, я не про пожарі. — Тут він загадочно вдивився в Заметова; зїдлива усмішка знов викривила його губи. — Ні, я не про пожари, — продовжав він, підморгуючи Заме-тову. — А, признайтесь, любий молодче, що вам страх хочеться знати, про що я читав?
— Цілком не хочеться; я так тілько запитав. Або-ж не вільно питати? Що ви заєдно ...
— Послухайте, ви чоловік образований, літературний, а?
— Я скінчив шесту клясу гімназії, — відповів Заметов* з деяким достоїнством.
— Шесту! Ах, ти мій воробчику! З розділом, в персте-нях, — богатий чоловік! Фу, що за миле хлопеня!
Тут Раскольніков залився нервовив сміхом, просто в лице Заметову. Той відсунувся, і не те, щоб обидився, а вже направду здивувався.
— Фу, який дивний! — повторив Заметов дуже серіо-зно. — Мені здається, що ви заєдно ще маячите.
— Маячу? Брешеш, воробчику!... Кажете, я дивний? Ну, а цікавий я вам, а? цікавий?
— Цікавий.
— Так сказати вам, про що я читав, за чим шукав? Ось бачите, скілько нумерів навалив перед себе! Підозріле, а?
— Ну, скажіть.
— Насторошили вже, братчику, ушка?
— Та яке там насторошив? —
— Ну, про те потім, а тепер, мій милий,, обявлю вам... ні ліпше ,;признаюся..." Ні і се не те: "сказівку подаю" а ви собі "кмітуєте, на ус мотаєте"— ось так! Так отже даю вам сказівку, що читав, інтересувався... відшукував... — Раскольніков прижмурив очи і переждав. — Вишукував, і затим і зайшов сюди, про вбивство старухи-чиновниці, — виголосив він на кінець майже шепотом, надміру наблизивши своє лице до лиця Заметова.
Заметов глядів йому просто в вічі, не шевелячись, і не відводячи свого лиця від його лиця. Дивнійшим всего показалось опісля Заметову, що рівно цілу мінуту продовжа-лася у них мовчанка і рівно цілу мінуту вони так оден на другого гляділи.