— Заметов усе тобі розповів?
— Усе, і дуже добре зробив. Я тепер все до чиста по-розумів і Заметов також порозумів... Ну, так, одним словом, Родю ... діло в тім ... Я тепер пяний трошки... Але се нічого ... Діло в тім, що отся думка... розумієш? справді у них загніжджувалась... розумієш? Та, бач, з них ніхто не смів її в голос висказати, бо безмисниця нечувана, і особливо, коли сего маляря взяли, усе те розсипалось і потахло на віки. Все-ж таки чого-ж вони дурні? Я тоді Заметова трохи потурбував, — се між нами братчику; прошу тебе, і словом не промовся, що знаєш; я завважав, що у него тверда голова, шельма упрямий; у Лавізи було, — але нині, нині все стало ясне. Головно, сей Ілія Петрович! Він тоді похісну-вався твоїм обмороком в конторі, та і самому опісля стидно стало; я, бачиш, знаю ...
Раскольніков жадно слухав. Разумихін по пяному виговорювався.
— Я зімлів тоді тому, що було задушно і олійною фарбою пахло, — сказав Раскольніков.
—: Ще обясняє! Та і не одна краска: горячка цілий місяць приготовлялась; Зосимов може посвідчити! А тілько як онтой малець тепер прибитий, так ти собі представити не можеш! "Мізинця, говорить, сего чоловіка не стою!" Твойого/ бачиш. У него на часи, братчику, добре серце. Але научка, научка, яку ти дав йому сьогодня в "Хрустальнім дворі", се верх совершенства! Адже-ж ти його настрашив з початку, до дрощів допровадив! та навіть приневолив його знову майже переконатись про все те глупе недоріцтво, а потому, відразу — язик йому виставив: "На, маєш чого хотів!" Славно! славно! Він роздавлений, розторощений тепер! Мистець ти, єй-Богу, так їм і треба! Гей, чом то мене не було там! Чекав він тебе тепер страх. Порфір також бажає з тобою познакомитись ...
— А... вже і той. А в божевільних, слухай, мене чому записали?
—Та воно не в божевільних. Я, брате, здається, надто тобі нахляпав... Поразило, бачиш, його колись-тут, що тебе оден тільки отсей пункт інтересує... Тепер ясно, для-чого інтересує; знаючи всі обставини... і як се тебе роз-дразнило тоді, і разом з хоробою сплелося... Я, братчику, пяний трошки, тілько чорт його знає, у него є якась-там своя ідея... Я тобі говорю: на душевних слабостях поміщався. А тілько ти плюнь.
З пів мінути оба мовчали.
— Слухай, Разумихіне, — заговорив Раскольніков, — я тобі хочу сказати отверто: я тілько що при мерці був, оден чиновник умер... я там всі свої гроші віддав... та що біль-
. ше, мене тілько що цілувала одна людина, котра хоч би я і убив кого небудь, також би... одним словом, я там бачив ще другу таку людину... з вогненним пером... та втім, я плутаюсь; я дуже слабий, піддержи мене... зараз будуть, ось і сходи....
— Що з тобою? Що з тобою? — питав затрівожений Разумихін.
— Голова трохи крутиться; та не в тім справа, а в тім, що мені так сумно, так сумно! Наче тій женщині... справді! Дивись: се що? Дивись! дивись!
— Що таке?
— Хіба не видиш? Світло в моїй кімнаті, бачиш? крізь щелину...
Вони вже стояли перед останніми сходами, просто дверий господині, і дійсно видно було здолу, що в комірці Раскольнікова було світло.
— Дивне! Настка, може бути, — завважав Разумихін.
— Ніколи її в отсю пору у мене не буває, та і спить вона давно, але... мені все одно! Бувай здоров!
— Що ти? Та я веду тебе, разом ввійдемо!
— Знаю, що разом ввійдемо, все-ж таки мені хочеться тут стиснути тобі руку і тут з тобою розпращатися. Ну, давай руку, пращай!
— Що з тобою Родю?
— Нічого; ходім; ти будеш свідком..,
Вони стали підниматись горі сходами,1 і у Разумихіна блиснула думка, що Зосимов таки бути може і не помиляється. "Ех! розстроїв я його моєю балаканиною!" воркнув він про себе. Аж ось підходячи до дверий, вони почули в кімнаті голоси.
— Та що тут таке? — кликнув Разумихін. Раскольніков перший вхопив за клямку і отворив двері
на остіж, отворив і станув1 на порозі як вкопаний.
Мати і сестра його сиділи у него на дивані і дожидали вже півтора години. Длячого-ж він всего менше їх сподівався і вже зовсім про них не думав, мимо того, що навіть сьогодні повторилася вість про їх виїзд, що вони їдуть і скоро прибудуть? Цілих отсих півтора години вони, перебиваючи собі взаїмно, розпитували Настку, котра стояла і тепер перед ними та вже вспіла розповісти їм усе подрібно. Вони себе не памятали від перестраху, коли вчули, що він "сьогодня втік", хорий і, як видно з оповідання, в горячці! "Боже, що з ним!" Обі плакали, обі пережили хрестну муку за тих півтора години дожидання.
Радісний, одушевлений крик стрітив появлення Раскольнікова. Обі кинулися до него. Але він стояв як мертвий; не-виносне, напрасне почуття вини вдарило в него мов громом. Та і руки його не піднимались обняти їх: не могли. Мати і сестра стискали його в обняттях, цілували його, сміялись, плакали.. > Він ступив^крок, захитався і повалився на поміст в безпамяти.
Трівога, крики переляку, зойки... Разумихін, що стояв на порозі, влетів в кімнату, схопив хорого в свої могучі руки, і той в млі ока опинився на дивані.
— Нічого, нічого! — кричав він матері і сестрі, — се обморок, се байка! Тільки що сказав доктор, що йому значно ліпше, що він цілковито здоров! Води! Ну, ось вже він і приходить до себе, ну, ось і прочуняв!...
І вхопивши за руку Дунечку так, що ледви не викрутив її руки, він пригнув її подивитись на те, що ось вже він і прочуняв. І мати і сестра гляділи на Разумихіна як На провидіння, з розніженням і вдячністю; вони вже чули від На-стки, цим був для їх Родя, за весь час слабости, отсей "розважливий молодий чоловік", як назвала його в той сам вечір, в довіреній розмові з Дунею, сама Пульхерія Алексан-дрівна Раскольнікова.
/
ЧАСТЬ ТРЕТЯ. І.
Раскольніков припіднявся і сів на дивані.
Він вяло махнув на Разумихіна, щоб перервати цілий потік його беззвязних і горячих потішень, звернених до матері і сестри, взяв їх обі за руки і мінути дві мовчки вдивлю-вався то в одну то в другу. Мати налякалась його погляду. В отсім погляді блищала сильна до терпіння любов, але рівночасно було в нім щось неподвижне, навіть мов би безумне. Пульхерія Александрівна заплакала.
Евдокія Романівна була бліда; рука її дрожала в руці брата.