вашого покірного слуги
П. Лужина.
— Що мені тепер чинити, Дмитре Прокопичу? — заговорила Пульхерія Алексаидрівна трохи не з плачем. — Як я скажу Родеви, щоб не приходив? Він так рішучо жадав вчера відмови Петрови Петровичеви, а тут і його самого велять не принимати! Та він нароком прийде, як довідається, і... шо тоді буде?
— Поступіть так, як рішила Евдокія Романівна, — спокійно і без надуми відповів Разумихін.
— Ах, Боже мій! Вона говорить... вона Бог знає що говорить, і не обясняє мені ціли! Вона говорить, що ліпше буде себ то не ліпше, але що чомусь-там начеб доконче треба, щоб і Родьо також нароком прийшов сьогодня в осьмій годині і щоб вони конче стрітились... А я так і карточки сеї не хотіла йому показувати і якнебудь зробити, при вашій помочі, щоб він не приходив ... адже-^с він такий роздразне-ний ... Та і нічого я не розумію, який там пяниця умер і яка там донька, і яким світом міг він віддати^отсій донці усі о-станні гроші... котрі...
— Котрі так дорого вам дістались, матусю, — докинула Евдокія Романівна.
— Він був вчера не при собі, — задумчиво приговорював Разумихін. — Колиб ви знали, що він там за штуки платав вчера в гостинниці, хоч і дотепно ... гм! про якогось небіщи-ка і про якусь дівчину він дійсно мені щось говорив вчера, коли ми йшли домів, але я не розумів ні слова... Та втім, і я сам вчера... .
— Найліпше, матусю, ходімо до него самі і там, впевняю вас, зараз побачимо, що робити. Та якраз вже і пора на те, — Господи! одинайцята година! — скрикнула вона, ПОГЛЯНУВШИ на свій пишний золотий годиник з емалією, що висів в неї на шиї на тоненькім венеціянськім ланцюшку і ніяк не відповідав уборови.
— Подарок жениха, — подумав Разумихін.
— Ах, пора! Пора, Дунечко, пора! — налякано заторопилась Пульхерія Алексаидрівна. — Ще подумає, що ми від вчера гніваємось, коли так довго не йдемо. Ах, Боже мій!
Говорячи теє, вона поквапно накидувала на себе мантилю і надягала капелюх; Дунечка також одягалась. Рукавички на ній були не лиш заношені, але аж подерті, що завважав Разумихін, а тимчасом отся явна бідність убору навіть додавала обом дамам вид якоїсь особлившої поваги, щр завсігди буває з тими, хто уміє носити убогу одежу. Разумихін з о-божанням глядів на Дунечку і чувся гордим, що поведе її.
— Тая королева', —— думав він про себе, — що то латала свої пончохи в вязниці, вже навірно в ту хвилю виглядала справдішною королевою і навіть більше, ніж за часів най-пишнійших торжеств і виходів.
— Боже мій! — кликнула Пульхерія Александрівна, — чи думала я, що буду боятись зійтися з сином, з моїм любим Родечком, як тепер боюсяі... Я боюся, Дмитре Прокопичу! — додала вона, несміло поглянувши на него.
— Не бійтесь, мамочко, — сказала Дуня, цілуючи її — ліпше вірте в него. Я вірю.
— Ах, Боже мій! Я вірю також, а всю ніч не спала! — закричала бідна женщина.
Вони вийшли на вулицю.
— Знаєш, Дунечко, як тілько я над ранком трошечки заснула, мені зараз приснилась покійна Марта Петрівна... і ціла в білім ... підійшла до мене, взяла за руку, а сама головою хитає на мене, і так строго, строго, начеб осуджає... Чи добро воно віщує? Ах, Боже мій, Дмитре Прокопичу, ви ще не знаєте: Марта Петрівна умерла!
— Ні, не знаю; яка Марта Петрівна?
— Несподівано! і представте собі...
— Опісля, мамочко, вмішалася Дуня, — адже вони ще не знають, хто така Марта Петрівна.
— Ах, не знаєте? А я думала,, вам вже все звісне. Ви мені простите, Дмитре Прокопичу, у мене в отсі дні просто в голові путається. Справді, я вас уважаю якби за провидіння наше, та тому так і переконана була, що вам все звісне. Я вас майже за рідного уважаю... Не угнівіться, прошу, що так говорю. Ах, Боже мій, що се у вас права рука! скалічились?
— Так, скалічився, — воркнув ущасливлений Разумихін.
— Я иногді надто вже від серця говорю, так що Дуня мене поправляє... Але, Боже мій, в якій він комірці живе! Так чи пробудився він вже? І отся женщина, хазяйка його, у-важає се за кімнату! Послухайте, ви говорите, він не любить
серця виказувати, так що я бути може йому і надоїм моїми слабостями?.:. Чи не навчилиб ви мене, Дмитре Прокопи-чу, як мені з ним поводитися? Я, знаєте, цілком як запаморочена ходжу.
— Не випитуйте його надто про що небудь, коли побачите, що він хмуриться; особливо про здйровля не богато питайте: не любить.
— Ах, Дмитре Прокопичу, як тяжко бути матірю! Але ось і ті сходи... Які погані сходи!
— Ненечко, ви аж бліді, утихомиріться, серденько моє, — сказала Дуня, лестячись до неї. — Він ще повинен бути щасливий, що вас бачить, а ви так себе мучите, — додала вона, заіскрившись очима.
— Погодіть, я перше загляну, чи прокинувся він. Женщини поволеньки пішли за ідучим вперед по сходах
Разумихіном, а коли вже порівнялись на четвертім поверсі з дверми господині, то заважали, що ті двері отворені на маленьку щілину і що двоє бистрих, чорних очей приглядаесь їм з темноти. Коли-ж погляди стрітились, то двері душком затріснулись, і то з таким стуком, що Пульхерія Александрівна мало що не скрикнула з переляку.
Г
III.
^ — Здоров, здоров! — весело крикнув на стрічу входячим Зосимов.
Він вже мінут з десять як прийшов і сидів в вчерашнім своїм куті на дивані. Раскольніков сидів в куті насупроти, цілком одягнений і навіть старанно вимитий та причесаний, чого вже давно з ним не лучалось. Кімната відразу наповнилась, все-ж таки Настка успіла увійти вслід за гостями і стала слухати.
Дійсно, Раскольніков був майже здоров, особливо в по-рівнанню до вчерашнього, тільки був дуже блідий, розсіяним і насуплений. З виду він походив мов би на раненого чоловіка, або на такого, що переносить якийсь сильний фізичний біль: брови його були підняті, губи стиснені, очі горіли. Говорив він мало і нерадо, начеб з трудом, або випопняючи обовязок, і якийсь несупокій на часи появлявся в його поворотах.
Недоставало лиш якої перевязки на руці, або тафти на пальцях для повної схожости з чоловіком, у котрого, приміром, дуже болючо збирає палець, або звихнена рука, або що-небудь в отсім роді.
Все-ж таки і се бліде та захмарене лице озарилось на хвилинку мов би світлом, коли увійшли мати і сестра, однакож се додало до його виразу лиш замісць дотеперішної сумної розсіяности, начеб більше зосередоточеної муки. Світло померкло скоро, але мука осталась, і Зосимов, що слідив свого пацієнта з всім молодечим жаром лікаря, починаючого тільки-що практикувати, з здивуванням завважав в нім, як лиш надійшли його рідні, замісць радости, мов би тяжку, укриту рішучість перенести годину — нових мук, котрі ^вже тяжко обійти. Він бачив опісля, як трохи не кожде слово розмови, що завязалась, будьто би дотикалось до якоїсь рани його пацієнта і вражувало його; все-ж таки рівночасно він і дивувався почасти нинішній його умілости панувати над собою і укривати свої чувства, в порівнанню до вчерашньо-го мономана, що задля найменшого слова впадав мало що не в бішеність.