Мармеладов, не звертаючи уваги на прихожих, став про-довжати оповідання. Він, здавалос^, вже сильно охляв, та чим більше запоморочувало його, тим ставав говірливійший. Згадки про недавну удачу на службі начеб оживили його і навіть відбились на його обличу якимсь блеском., Раскольні-ков слухав уважно.
— Було же се, паночку ви мої, пять неділь тому назад. Так... Тільки що довідались вони обі, Катерина Іванівна і Зонечка, Господи, начеб я в царство небесне переселився. Бувало лежи як скотина, тілько ругають! А тепер: на пальцях ходять, дітям наказують: "Семен Захарич на службі втомився, спочиває, цить!" Кавою мене перед службою напувають. Сметанку справдешню давати почали, чуєте! І звід-кись-там вони спромоглись мені на порядну одежин^, оди-найцять рублів пятьдесять копійок, не розумію! Чоботи, мережаний нагрудник — пишний, мундур, усе за півдванай-цята рубля вишукали майже цілком новісеньке.
— Прийшов я першого дня ранком зі служби, бачу: Катерина Іванівна дві страві приготовила, зупу і солонину з хріном, про що і поняття досі не було. Одіння, бач, в неї ніякого ... дослівно ніякого, а тут цілком мов би в гості ішла, вирядилась і то не щоби будь-як, а так як лиш жінки уміють: з нічого усе зробити годні, причешуться, обшивочку якутам чистеньку, нарукавчики, словом цілком инша особа виходить, і відмолодніла і погарніла. Зонечка, голубка моя, тільки гоішми підпомагала, а самій, говорить мені тепер, до часу у вас частенько бувати не ялося, так хіба лиш в сумерки, щоб ніхто не бачив. Чуєте, чуєте?
— Прийшов я після обіду подрімати, так що-ж би ви думали, не витерпіла вже Катерина Іванівна: ще перед тижнем з господинею, з Амалією Федорівною в ганебний спосіб поводилась, а тут на склянку кави запросила. Дві годині пересиділи і раз-враз шептали: "Бачите, тепер Семен Захарич в службі і платню побирає і до його превосходительства заходив і його превосходительство сам вийшов, всім ждати приказав, а Семена Захарича по-при всіх за руку в кабінет провів". Чуєте, чуєте? "Я, бач, говорить, Семене Захаричу, памятаю ваші заслуги і хотяй ви і придержувались сеї легкодушної слабости, однак коли ви вже тепер обіцює-те поправитись, а без вас у нас завівся непорядок (чуєте, чуєте!), то я спускаюсь, говорить, на ваше чесне слово", словом усе те вона взяла та й видумала, скажу вам, і не те, щоб з леі*кодушности, або для одної хвальби, добродію! Ні, пане, сама всему вірить, власними видумками сама себе втішає, єй-Богу так! І я не осуджую; ні, сего я не осуджую!...
— Коли же перед тижнем я першу платню мою — двай-цять три рублі, сорок копійок — повну приніс, красавчиком мене назвала: "Красавчик, говорить, ти такий!" І на самоті, чи розумієте? Ну бідна-ж, здається, отся моя краса, та і який то з мене муж? Ні, ущипнула в лице: "красавчик ти такий!" говорить.
Мармеладов зупинився, хотів було усміхнутись, але нараз підбородок його задрожав. Він йсеж таки здержався. Отсей шинок, запущений вигляд, пять ночей на чайках з сіном і фляшка, а разом з тим тая хороблива любов до жінки і родини, збивали його товариша з толку. Раскольніков слухав уважно, але з прикрим чувством. Йому було досадно, що зайшов сюди.
— Ласкавий добродію, ласкавий добродію! — покликнув Мармеладов, поправившись, — о, паночку ви мій, вам, бути може, все отеє в сміх, як і другим, і тілько непокою я вас глупістю всіх тих нікчемних подробиць домашнього життя мого, ну, а мені не в сміх. Бо я усе те можу відчувати. л І увесь сей райський день мого життя і увесь сей вечер я і сам в летючих мріях провів: і ось як усе те я уладжу і діточок зодягну і їй спочинок дам і доньку мою, одиначку, від сорому на нідро родини назад поверну... І неодно, неолно!... Аджеж-ж се дозволене, добродію. Ну, паночку ви мій (Мармеладов нараз немов би дцрігнувся, підняв голову і уважно подивився на свого сусіда), ну, добродію, а на другий таки день, після всіх отсих мрій (а діялось се рівно перед пятьма добами) під вечір, я хитрим обманом, наче' злодій в ночі, вкрав у Катерини Іванівни від куфра її ключ, виймив що осталось з принесеної платні, — скілько всего не памятаю,
— і ось вам я тут, дивіться на мене, усі! Пятий день з дому, і там мене шукають і службі кінець і мундур в шинку біля Єгипетського мосту лежить, в заміну за котрий дістав я отсі лахи ... і всему кінець!
Мармеладов калатнув себе кулаком по чолі, стиснув зуби, заслонив очи і сильно оперся ліктем на стіл. Але через мінуту лице його відразу змінилось і з якимсь неприродним лукавством і штучною безстидністю споглянув він на Расколь-нікова, засміявся і промовив:
— А сегодня у Зоні був, на похмілля ходив просити! Хе, хе, хе!
— І може дала? — крикнув хтось з боку з проміж тих, що увійшли, крикнув і зареготався на ціле горло.
— Ось тую то флящину за її гроші купив, — промовив Мармеладов, виключно звертаючись до Раскольнікова. — Трийцять копійок винесла своїми руками, послідних, усе що було, сам бачив... Нічого не сказала, тілько мовчки на мене споглянула ... Так не на земли, а там... над людьми сумують, плачуть і їм не докоряють, не докоряють! Се більше болить, паночку, болить більше, коли не докоряють!... Трийцять копійок, так, добродію. Авже-ж і їй тепер вони потрібні, а? Як ви думаєте, любий мій пане? Адже-ж вона тепер про чистоту дбати повинна. Грошей коштує отся чистота, своєрідна, розумієте? Розумієте? Ну, адже помадки треба купити, без сего не обійдеся, юбки крохмалені, черевичок онтакий, по можности чепурненький, щоб ніжку мож виставити, коли калюжу прийдеться переходити. Чи розумієте, чи розумієте, добродію, що значить тая чистота? Ну, бачите, а я ось, ріднесенький батько, сих трийцять копійок і забрав для себе на похмілля! І пю собі! вже пропив усе!... Гей, хто-ж такогр як я пожалує? чи не так? Жаль вам тепер мене, добродію, чи ні? Говори, рідненький, жаль, чи ні? Хе, хе, хе, хе!
Він хотів було налити, але вже не було чим. Фляшка була порожна.
— Та чого-ж тебе жалувати? — крикнув господар, що найшовся біля них.
Роздався сміх і навіть наруги. Сміялись і ругались ті, що слухали і не слухали, так тілько глядячи лиш на лице відставного чиновника.