— Ні, я, я більше всіх завинила! — говорила Дунечка, обнимаючи і цілуючи матір. — Я злакомилась на його гроші, але, клянуся, брате, — я не думала, щоб се був такий негідний чоловік. Колиб я пізнала була його ранше, я би нінащо не злакомилась! Не винуй мене, брате!
— Бог вибавив! Бог вибавив! — воркотіла Пульхерія Александрівна, все-ж таки якось несвідомо, начеб ще не цілком розібрала все, що лучилось.
Всі тішились, через пять мінут навіть сміялись. Іноді лиш Дуня блідніла і піднимала брови, нагадуючи те, що сталось. Пульхерія Александрівна і порозуміти не могла, що вона також буде рада; зірвання з Лужином здавалось їй ще вранці страшною бідою. Однакож Разумихін був в захваті. Він не смів ще вповні се виразити, але цілий дрожав як в лихорадці, як колиб сотнаревий тягар звалився^ з його серця. Тепер він має право віддати їм все своє життя, служити їм... Та чи мало що тепер! Все-ж таки він ще жахливо проганяв дальші думки і боявся своєї уяви. Оден тільки Раскольніков сидів безнастанно на тім самім місці, майже понурий і навіть розсіяний. Він, що найбільше наставав на відправлення Лужина, немов би менше всіх інтересувався тепер тим, що лучилось. Дунде поневолі подумала, що він за-єдно ще дуже на неї сердиться, а Пульхерія Александрівна зиркала на него боязливо.
— Що-ж сказав тобі Свидригайлов? —спитала його Дуня.
— Ах, правда, правда! — закричала Пульхерія Александрівна.
Раскольніков підняв голову:
— Він хоче доконче подарувати тобі десять тисяч рублів і при тім заявляє бажання бачити тебе раз оден в моїй присутносте.
— Бачити! Нізащо в світі! — крикнула Пульхерія Александрівна. — І як він сміє предкладати їй гроші!
Потім Раскольніков переказав (досить сухо) розмову свою з Свидригайловим, пропустивши про посмертні про-гульки Марти Петрівни, щоби не вдаватись в непотрібну матерію, і тому, що чув велику відразу заводити яку би то не було розмову, кромі найпотрібнійшого.
— Що-ж ти йому відповів? — запитала Дуня.
— Зразу відповів, що не скажу тобі нічого. Тоді він заявив, що буде сам, всіми способами, добиватись сходин. Він впевняв, що страсть його до тебе була хвилевою зморою і що він тепер нічого до тебе не чує... Він не хоче, щоби ти вийшла за Лужина... В цілости однакож говорив не за-всігди до річи.
— Як ти сам його обясняєш собі, Родю? Як він тобі представився?
— Признаюся, нічого гаразд не розберу. Жертвує десять тисяч, а сам говорив, що небогатий. Заповідає, що хоче кудись виїхати,-а по десяти мінутах забувся, що про те говорив. Нараз також говорить, що хоче женитись і що його вже сватають... Очевидно він має якісь заміри і мабуть погані. Та знов якось дивно припускати, щоб він так по дурному брався за діло, колиб мав супроти тебе погані заміри... Я, розуміється, відмовив йому в твоїм імени, що дотикається сих грошей, раз на завсігди... Загалом він мені дуже дивним показався, і... навіть... з признаками начеб то помі-шання. Все-ж таки я міг і помилитись; тут просто може бути нарочне дурення людей в якихсь там цілях. Смерть Марти Петрівни, здається, зробила на него велике вражіння ...
— Упокой Господи її душу! — промовила Пульхерія Александрівна. — Вічно, вічно за неї Бога молити-му! Ну, що би з нами було тепер, Дуню, без отсих трох тисяч! Господи, дослівно мов би з неба упали! Ах, Рсцю, адже у нас нині рано всего три цілкових при душі осталось, і ми з Ду-нечкою тілько і роздумували, як би годинник де небудь чим скорше заставити, щоб тільки не брати у онтого, поки сам не догадається.
Дуню якось вже надто поразив предлог Свидригайлова. Вона весь час стояла задумана.
— Він щось страшного промишляє! — заговорила вона майже шепотом про себе, ледви не здрігаючись.
Раскольніков завважав отсей непомірний страх.
— Мабуть прийдеться мені нераз ще його побачити, — сказав він Дуни.
— Будемо слідити! Я його висліджу! — енерґічно гукнув Разумихін. — Очей не .спущу! Мені Родьо позволив. Він мені сам сказав перше: "Стережи сестру". А ви позволите, Евдокіє Романівно?
Дунд усміхнулась і протягнула йому руку, все-ж таки трівога не сходила з її лиця. Пульхерія Александрівна несміло на неї споглядала; тілько три тисячі її очевидячки успо-коювали.
Через чверть години всі були в незвичайно оживленій розмові. Навіть Раскольніков, хоч і не розмовляв, то якийсь час уважно слухав. Перед вів Разумихін.
— І чого, чого вам відїзджати! — з упоєнням розливався він одушевленою бесідою. — І що ви будете робити в дрантивім місточку? А головне, ви тут всі разом, одно другому потрібні, вже як потрібні, — порозумійте мене! Ну, хоч якийсь час... А мене прийміть між приятелів, в спілку, і вже впевняю, що зложимо^ славне предприємство. Слухайте, я вам в подрібностях се все розтолкую, — цілий проект! У мене ще нині рано, коли йічого ще не лучилось, в голові вже блискало ... ось в чім діло: Є у мене дядько (я вас познакомлю, прегарний і сердечний старовина!), а в отсего дядька є тисяча рублів капіталу, а сам живе з пенсії і не потребує. Другий рік, як він пристає до мене, щоби я взяв у него отсю тисячку, а йому щоб по шість від ста платив. Я штуку бачу: йому попросту хочеться мені помочи; але торік мені не треба було, а сего року я лиш приїзду його дожидав і рішився взяти. Длятого ви дайте другу тисячку із ваших трох, і от і досить на перший початок, ось ми і звя-жемося спілкою. Що-ж ми.робити будемо?
Тут Разумихін взявся розвивати свій проект і богато толкував про те, як майже всі наші книгарні і видавці мало знають толку в своїм товарі, а длятого звичайно зле на своїх виданнях виходять, коли тимчасом порядні видання загалом розходяться і дають процент, іноді значний. Про таку то діяльність видавця і маячив Разумихін, котрий вже два роки трудився по других і не зле знав три європейські мови, мимо того, що перед шістьма днями сказав було Раскольні-кову, що в німецькім "швахп, з цілею уговорити його, щоб взяв на себе половину перевідної роботи і три рублі задатку. І він тоді сказав неправду і Раскольніков знав, що він говорить неправду.
— Нащо-ж, на що-ж нам свого пускатись, коли у нас одно з найголовнійших средств найшлося — власні гроші? — горячився Разумихін. — Розуміється, труду треба буде не мало, але ми будемо трудитись, ви, Евдокіє Романівно, я, Роді он... деякі видання дають тепер славний процент! А головна основа предприемства в тім, що будемо знати, що іменно треба переводити. Будемо і переводити і видавати і учитись, все разом. Тепер я можу бути пожиточний, бо маю досвід. Ось вже близько два роки як по видавцях товчуся, і всі їх тайни знаю: не святі горшки ліплять, повірте! І на-що-ж, нащо-ж мимо рота кусок пропускати! Та я і сам знаю, і в тайні держу два-три таких видань, що за саму тільки думку перевести і видати їх, можна рублів сто взяти за кожду книжку, а за одну з них я і пятьсот рублів за думку не візьму. І що ви думаєте, скажу я се кому, бути може ще не повірить, така дубина! А вже що дотикається властивих клопотів при отсім ділі, печатні, паперу, розпродажі, се ви мені поручіть! Всі закаулки знаюГ Помаленьки пічнемо, до більшого дійдемо, по крайній мірі буде з чого жити, і вже будь-що-будь своє вернемо. У Дуні очи світились.