— Але яка химерна винагорода! І як по-дивному її надіслано! Чому лист написано тепер, а не шість років тому? До того ж у листі сказано, що несправедливість треба виправити. Як виправити? Навряд чи батько її досі живий. Тут мається на увазі щось інше.
— Отут і є труднощі, справжні труднощі, — замислено мовив Шерлок Холмс, — але наша нічна подорож усе це пояснить. А ось і міс Морстен у кебі. Ви готові? Ходімо, вже повернуло на сьому.
Міс Морстен закуталася в темний плащ, її миле обличчя зблідло. Вона не була б жінкою, якби наша дивна подорож не тривожила її, проте трималася впевнено і охоче відповідала на запитання Шерлока Холмса.
— Майор Шолто був дуже близьким другом мого батька, — сказала вона. — У своїх листах він щоразу згадував майора. Вони з батьком служили офіцерами в тюремній варті на Андаманських островах і майже увесь час проводили разом. До речі, в батьковому столі знайшли якийсь чудернацький папір; ніхто не може зрозуміти, що це таке. Я не знаю, чи стосується він нашої справи, але про всяк випадок узяла його з собою. Ось він.
Холмс обережно розгорнув складений аркуш паперу і розгладив його на колінах. Потім заходився старанно оглядати його крізь лупу.
— Папір зроблено в Індії, — зауважив він. — Колись він був приколотий до дошки. На ньому накреслено план якогось великого будинку з багатьма кімнатами, коридорами й переходами. В одному місці червоним чорнилом поставлено хрестик, над ним — напівстертий напис олівцем: "3,37 ліворуч". У лівому кутку якийсь дивний значок, схожий на чотири поставлені поряд хрести, поперечки яких з’єднано. За ним незграбним, грубим почерком написано: "Знак чотирьох — Джонатан Смол, Магомет Сінгх, Абдулла Хан, Дост Акбар". Не думаю, що це пов’язане з нашою справою. Але документ, очевидно, важливий. Його ретельно зберігали в записнику, бо обидва боки паперу чисті.
— Ми справді знайшли його в записнику.
— Бережіть цей документ, міс Морстен, може, він ще стане нам у пригоді. Я починаю підозрювати, що справа ця глибша й заплутаніша, ніж мені здалося спершу. Я повинен обміркувати її з самого початку.
Він зручно вмостився на своєму місці; з насуплених його брів і байдужого виразу очей я зрозумів, що він напружено думає. Ми з міс Морстен тихенько гомоніли про нашу подорож і про те, чим вона може скінчитися, а наш товариш усю дорогу вперто мовчав.
Був вересневий вечір, близько сьомої години, але цілий день було вогко, й тепер величезне місто огортала щільна габа туману. Брудно-сірі хмари нависли над брудно-сірими вулицями. Ліхтарі на Стренді розпливалися димчастими плямами, кидаючи на мокру бруківку сліпучі кола. З яскраво-жовтих вікон крамниць на залюднену вулицю падали смуги слабкого, непевного сяйва, в якому клубочився туман. У нескінченному натовпі облич, що пропливали через ці вузькі смуги, — облич сумних і радісних, понурих і веселих, — мені примарилося щось моторошне, потойбічне: вони виринали з мороку і знову розчинялися в мороці. Я не дуже вразлива людина, але цей смутний, гнітючий вечір і наша дивна подорож зовсім мене збентежили. Я бачив, що міс Морстен відчуває те саме. Лише Холмс, здавалося, не помічав нічого. Він розгорнув на колінах записник і вряди-годи заносив до нього якісь числа й нотатки при світлі кишенькового ліхтарика.
Коло входу до театру "Ліцей" уже купчився натовп. До головних дверей нескінченним потоком під’їжджали двоколки й карети, з яких виходили чоловіки в накрохмалених сорочках і закутані в шалі, обвішані діамантами жінки. Ледве ми дісталися третьої колони, де нам було призначено зустріч, як до нас підійшов низенький, смаглявий, верткий чоловічок в одязі візника.
— Ви разом з міс Морстен? — спитав він.
— Я міс Морстен, а ці двоє джентльменів — мої друзі, — відповіла вона.
Він утупився в нас пильним, проникливим поглядом.
— Пробачте, міс, — трохи настирливо сказав він, — але я прошу вас дати мені слово, що жоден з ваших друзів не служить у поліції.
— Я даю вам слово, — відповіла вона.
Чоловічок різко свиснув, і якийсь хлопчисько підбіг до кеба й відчинив дверцята. Наш співрозмовник скочив на козли, ми сіли всередину. Тільки-но ми зробили це, як візник хльоснув коней і кеб шалено помчав туманними вулицями.
Становище було курйозне. Ми їхали невідомо куди й невідомо навіщо. Або це запрошення було чиїмось жартом, що здавалося неймовірним, або ми мали дізнатися про щось важливе, що більш скидалося на правду. Міс Морстен сиділа спокійно, стримано, як і завжди. Я спробував підбадьорити її розповіддю про свої пригоди в Афганістані, але, правду кажучи, мене самого так схвилювала й зацікавила ця мандрівка, що оповідки мої були дещо плутані. Вона й досі стверджує, що я розповів їй тоді цікаву історійку про те, як глупої ночі до мого намету зазирнув "мушкет" і я дуплетом застрелив його з двоцівкового "тигра". Спершу я ще помічав, куди ми їдемо, але згодом завдяки чи то швидкій їзді, чи туманові, чи моєму поганому знанню Лондона я втратив орієнтацію і міг лише сказати, що їдемо ми дуже довго. Шерлок Холмс, однак, не розгубивсь і раз у раз пошепки називав площі й вулиці, якими мчав наш кеб.
— Рочестер-Роуд, — промовив він. — Площа Вінсент. Виїжджаємо на Воксхолл-Бридж-Роуд. Здається, їдемо до Суррею. Так, так, туди. Проїжджаємо міст. Погляньте, як блищить вода.
Ми й справді побачили, як унизу блищала темна, нерухома вода Темзи, в якій віддзеркалювалося світло ліхтарів, але кеб уже був на іншому березі і мчав заплутаним лабіринтом вуличок.
— Вордсворт-Роуд, — промовляв мій друг. — Прайорі-Роуд. Ларкхолл-Лейн. Стоквел-Плейс. Роберт-стрит. Колд-Гарбор-Лейн. Кінець нашої подорожі, здається, не в аристократичній частині міста.
Ми саме проїжджали найпохмуріші й найпідозріліші місця Лондона. Обабіч височіли ряди похмурих цегляних будинків, одноманітність яких порушували лише яскраво освітлені пивнички. Потім з’явилися ряди двоповерхових вілл із маленькими садками перед ними, потім — знову нескінченні ряди нових цегляних будинків, мов жахливі щупальці, які простягає на всі боки місто-велетень. Нарешті кеб зупинився біля третього будинку на новій вулиці. Жоден із сусідніх будинків не був заселений; той, біля якого ми зупинилися, був так само темний, як і інші, крім єдиного вогника в кухонному вікні. Ми постукали, й нам одразу відчинив служник-індус у жовтому тюрбані й білій широкій одежі, підперезаній жовтим поясом. Дивно було бачити цю східну постать на дверях звичайнісінького приміського будинку.