Між ними й вулицею був цілий сад. Заходячи й виходячи, Маріус ретельно прилагоджував розхитану залізну штахетину, і здавалося, що там усе гаразд.
Маріус ішов із вулиці Плюме близько півночі й повертався до Курфейрака. Курфейрак казав Баорелю:
— Ти повіриш? Маріус приходить о першій ночі!
— Ну то й що? — відповідав Баорель. — У тихому болоті чорти водяться.
Якось Курфейрак звернувся до Маріуса з такими словами:
— Мені здається, друзяко, ти оселився десь на Місяці, у королівстві мрій, у провінції ілюзій, у місті Мильна Булька. Ну, будь же добрим хлопцем, скажи, як її звуть?
Та Маріус радше дав би вирвати собі нігті, ніж вимовити вголос священне для нього ім’я "Козетта". Справжнє кохання осяйне, мов світанок, і мовчазне, як могила.
Протягом того незабутнього місяця травня Маріус і Козетта спізнали велике блаженство.
Посваритися й казати одне одному "ви" тільки для того, щоб потім глибше насолоджуватися, кажучи "ти"; довго й з усіма подробицями розмовляти про людей, які анітрохи їх не цікавлять;
Слухати, пригорнувшись одне до одного, як гуркотять екіпажі по Вавилонській вулиці;
Роздивлятися якусь зірку в небі або світлячка в траві;
Мовчати вдвох — це ще солодша втіха, ніж розмовляти.
I таке інше.
А тим часом насувалася небезпека.
Одного вечора, поспішаючи на побачення, Маріус ішов по бульвару Інвалідів. Він простував, як звичайно, з опущеною головою і коли вже хотів звернути на вулицю Плюме, хтось сказав зовсім близько від нього:
— Добривечір, пане Маріус.
Він підвів голову й упізнав Епоніну.
Маріус жодного разу не згадав цю дівчину, відтоді як вона привела його на вулицю Плюме. Він мав би дякувати їй за своє нинішнє щастя, проте йому чомусь було неприємно зустрітися з нею.
— А, це ви, Епоніно, — збентежено озвався він.
— Чому ви кажете мені "ви"? Хіба я зробила вам щось погане?
— Та ні, — відповів Маріус.
Звичайно, він нічого проти неї не мав. Але тепер, коли Маріус казав "ти" Козетті, він міг звертатися до Епоніни тільки на "ви".
— Скажіть же!.. — вигукнула Епоніна.
І затнулася на півслові. Здавалося, що цій колись такій зухвалій дівчині раптом забракло слів. Вона хотіла всміхнутися й не змогла.
— То ви… — знову почала Епоніна.
І замовкла, опустивши очі.
— На добраніч, пане Маріус, — раптом різко мовила вона й пішла геть.
3. "Кеб" по-англійському — те, що котиться на колесах, а на бандитському жаргоні — те, що гавкає
Назавтра — а це було 3 червня 1832 року, день, коли над Парижем почали збиратися грізні хмари народного заворушення, — Маріус, ідучи вже на смерканні тією самою дорогою, що й учора, помітив між деревами на бульварі Епоніну, яка прямувала йому назустріч. Два дні поспіль — це було занадто. Маріус швидко звернув убік і пішов до вулиці Плюме іншою дорогою.
Епоніна рушила слідом за ним, чого досі не робила ніколи, хоч і дивилась на нього здалеку, коли він проходив бульваром.
— Отакої! — сказала вона, побачивши, як Маріус відсунув штахетину й прослизнув у сад. — Він уже ходить до неї в дім!
Вона підійшла до огорожі, поторкала одну за одною всі штахетини і легко знайшла ту, що її відсунув Маріус.
— Ну, ні, хай вам чорт, — похмуро пробурмотіла вона.
Епоніна сіла на підмурок огорожі, під розхитаним прутом, мовби охороняючи прохід. Якраз там штахети впиралися в сусідній мур, і в тому темному закутні Епоніни було зовсім не видно.
Вона просиділа так близько години, не ворушачись і майже не дихаючи, думаючи про щось своє.
Повз огорожу пройшов пізній перехожий, а ще через кілька хвилин у вулицю Плюме звернуло кілька чоловіків; їх було шестеро, і вони скрадалися розтягнутою вервечкою попід самими мурами.
Перший підійшов до штахетної огорожі й почекав інших; через якусь мить усі шестеро зійшлися докупи.
Ці люди стали тихо перемовлятися.
— Тутки, — сказав один із них.
— Чи є в саду кеб? — запитав другий.
— Я не знаю. Про всяк випадок я прихопив кульку. Дамо йому пожувати.
— Ти маєш мастику, щоб вирізати скло.
— Авжеж.
— Штахети старі, — озвався ще один, п’ятий у вервечці, який говорив голосом черевомовця.
— Тим ліпше, — зауважив другий. — Менш вищатиме, як станемо пиляти.
Шостий, котрий досі не розтуляв рота, підійшов до огорожі і став обмацувати штахети, — як це робила Епоніна за годину до того, — беручись і злегка смикаючи за кожен прут. Так він дістався до того, який Маріус вивернув із гнізда, й уже наготувався схопити його, коли раптом з темряви висунулася чиясь рука, і він відчув різкий поштовх у груди.
— Тут є кеб, — тихо сказав хрипкий голос.
І бандит побачив перед собою бліду дівчину.
Від несподіванки він весь наїжився; немає нічого огиднішого й жахливішого, як видиво стривоженого хижака; один його наполоханий вигляд уже лякає.
— Хто ця хвойда? — затинаючись, пробурмотів він.
— Ваша дочка.
То була Епоніна, а перед нею стояв Тенардьє.
При появі Епоніни п’ятеро інших, тобто Хапнигріш, Паща, Інтелігент, Чепурунчик та Відьмак безмовно й нечутно наблизились зі зловісною повільністю, притаманною людям ночі.
У їхніх руках можна було розгледіти якісь бандитські знаряддя. Паща тримав вигнуті обценьки, які у злодіїв називаються "хусткою".
— Що ти тут робиш? Чого тобі від нас треба? Ти здуріла? — вигукнув Тенардьє, як тільки можна вигукнути, коли розмовляєш пошепки. — Не заважай нам працювати.
Епоніна засміялась і кинулася батькові на шию.
— Я тут, таточку, бо я тут. Хіба не можна просто посидіти на камені? А от вам тут робити нема чого. Адже я принесла Маньйон сухар, хіба ви не знаєте? Поживитися тут нема чим. Поцілуй же мене, любий таточку! Як давно ми з тобою не бачились! То ти на волі, так?
Тенардьє спробував випручатися з Епоніниних рук.
— Гаразд, гаразд, — пробурчав він. — Ти вже поцілувала мене. Як бачиш, я на волі. А зараз іди звідси.
Та Епоніна не пускала батька й ще ближче пригорнулася до нього.
— Як же тобі пощастило вибратися з тюрми, таточку? Розкажи-но мені про це! А де моя матуся, знаєш?
— З нею все гаразд, а втім, не знаю, пусти мене й забирайся, — відповів Тенардьє.
— Я не хочу забиратися звідси, — й Епоніна скорчила вередливу гримаску. — Адже я не бачила тебе аж чотири місяці!
І вона знову обхопила батька руками за шию.