Лікар схвалив поведінку сестри. Він підійшов до ліжка Фантіни, і та провадила:
— Розумієте, коли вона прокинеться, я зможу сказати їй "доброго ранку", своїй маленькій киці, а вночі я слухатиму, як вона спить. Вона дихає так ніжно, мені від цього стане легше.
— Дайте вашу руку, — сказав лікар.
Фантіна простягла руку і сміючись вигукнула:
— А, ви ж нічого не знаєте! Я одужала. Завтра приїздить моя Козетта.
Лікар був здивований. Їй покращало. Пульс посилився. Вогник життя мовби знову спалахнув у цьому жалюгідному тілі.
— Пане лікарю, — знову заговорила хвора, — сказали вам, що пан мер поїхав по моє золотко?
Лікар звелів їй не розмовляти й не хвилюватись. Він приписав хінну настоянку і заспокійливе пиття — якщо вночі гарячка відновиться. Йдучи, він сказав сестрі:
– Їй краще. Якби, на її щастя, пан мер і справді повернувся завтра з дитиною — хто знає? Відомі випадки, коли велика радість зупиняла розвиток навіть безнадійної хвороби. Може, ми її і врятуємо.
5. Подорожній дбає про те, щоби вчасно виїхати назад
Було близько восьмої вечора, коли у ворота поштового заїзду в Аррасі в’їхала двоколка. Чоловік, який у ній сидів, випряг білого коня й сам відвів його до стайні, потім увійшов до більярдної, що була на першому поверсі, й сів там, спершись ліктями на стіл. Він згаяв чотирнадцять годин на подорож, яку розраховував зробити за шість. В Едені довелося залишити легке тильбюрі, бо під час зіткнення з поштовим диліжансом зламалися шпиці колеса. У глибині душі він був тільки радий, що так запізнився. Зрештою, це сталося не з його вини.
Увійшла господиня заїзду.
— Ви заночуєте, добродію? Будете вечеряти?
Він заперечливо похитав головою.
— Конюх сказав, що ваш кінь геть виснажений.
Тут подорожній порушив свою мовчанку:
— То він не зможе виїхати завтра вранці у зворотну путь?
— Що ви, добродію! Він потребує зо два дні перепочинку.
Тоді подорожній зайшов на пошту і спитав, чи є змога виїхати сьогодні вночі в Монтрей-Приморський з поштовим диліжансом; місце поруч із кучером було ще вільне; він залишив його за собою й заплатив гроші.
— Не запізнюйтеся, — сказав поштар. — Диліжанс від’їздить рівно о першій ночі.
Зробивши це, подорожній вийшов у місто і незабаром заблукав у лабіринті вузьких вуличок. Після деякого вагання він вирішив звернутися до перехожого з ліхтарем.
— Добродію, де тут будинок суду?
— Я сам іду в той бік, пане, і проведу вас. Будинок суду нині на ремонті, і судові засідання відбуваються в префектурі. Але якщо ви хочете потрапити на якийсь процес, то ви спізнилися. Звичайно засідання закінчуються о шостій.
Та коли вони вийшли на широкий майдан, перехожий показав на чотири освітлені вікна, що виднілися на темному фасаді великої будівлі.
— А вам таки пощастило. Бачите освітлені вікна? Певне, справа затяглася, тож призначили вечірнє засідання. Бачите вартового? — там двері. Треба тільки піднятися сходами.
Він пішов туди, куди показав перехожий, і через кілька хвилин опинився в залі, де юрмився люд і шепотілися групки судовиків у мантіях. Двостулкові двері, в ту мить зачинені, відокремлювали її від приміщення, де відбувався суд присяжних.
У залі була напівсутінь, і він не побоявся звернутися до першого адвоката, який йому стрівся.
— Добродію, чи ще далеко до кінця? — запитав він.
— Уже скінчили, — відповів судовик.
— Скінчили! І який вирок?
— Довічні примусові роботи.
— Отже, особу встановлено? — тихо запитав подорожній.
— Яку особу? — здивувався адвокат. — Там не йшлося про з’ясування особи. Ця жінка вбила своє дитя, факт убивства доведено, і її засудили на довічне ув’язнення.
— То судили жінку?
— А кого ж? Дівчину Лімозен. А вас, власне, що цікавить?
— Та нічого. Але якщо суд закінчився, то чого в залі засідань світиться?
— Бо там розглядають іншу справу. Почали години дві тому.
— Яку справу?
— Теж досить очевидну. Судять колишнього каторжника, спійманого на крадіжці. Я не знаю, як його звуть. Але пика в нього бандитська. З такою пикою тільки на каторзі й місце.
— А в залу засідань можна пройти?
— Спробуйте. Хоч там повно народу.
— А де заходять?
— Он у ті великі двері.
Адвокат пішов собі. За кілька хвилин його співрозмовник пережив стільки, скільки інший не переживе й за ціле життя. Довідавшись, що нічого ще не закінчено, він глибоко зітхнув, сам не розуміючи, чи це втішило його, чи гірко засмутило.
Біля входу до зали засідань стояв дверник.
— Добродію, двері скоро відчиняться? — запитав подорожній.
— Вони не відчиняться, — відповів дверник.
— Чому?
— Тому що зала повна.
— Як? Невже там немає жодного місця?
— Жодного. — І, помовчавши, дверник додав: — Є два чи три місця за суддею, але туди пускають тільки службових осіб.
Подорожній похнюпив голову, перейшов вестибюль і став повільно спускатися сходами, ніби вагаючись на кожній приступці. Жорстока боротьба, яка тривала в його душі з учорашнього дня, досі не закінчилася. На майданчику сходів він прихилився спиною до поручнів, потім несподівано розстебнув редингот, дістав гаман, узяв звідти олівця й записник, відірвав аркуш паперу і при світлі вуличного ліхтаря написав на ньому: "Пан Мадлен, мер Монтрея-Приморського". Тоді швидко піднявся сходами, пройшов крізь натовп, підступив до дверника, подав йому аркуш і владним тоном сказав:
— Передайте це панові судді.
Дверник узяв аркуш, скинув на нього оком і підкорився.
6. Під тиском незаперечних доказів
Сам про те не здогадуючись, мер Монтрея-Приморського був своєрідною знаменитістю. Слава його давно перейшла межі краю і поширилася на два-три сусідні департаменти. Всюди з глибокою шанобою вимовляли ім’я пана Мадлена. Аррас і Дуе заздрили крихітному Монтрею-Приморському, якому так пощастило на мера.
Член королівської судової палати, який головував на суді присяжних у Аррасі, теж добре знав це ім’я, так глибоко повсюди шановане. Коли дверник передав йому папірця, сказавши: "Цей пан хоче бути присутнім на засіданні", — суддя схопив перо, написав кілька слів на тому ж таки папірці, повернув його дверникові й звелів: "Проведіть!"
Нещасний чоловік, чию історію ми розповідаємо, стояв там, де й покинув його службовець суду. Крізь свою задуму він почув слова: "Ласкавий пане, уклінно прошу вас іти за мною". Той самий дверник, який хвилину тому повернувся до нього спиною, тепер зігнувся перед ним до підлоги і подав йому папірця.