Йому здалося, що можна вірити цій тихій вуличці, і він заглибився в неї.
Через три сотні кроків вуличка розгалужувалась. Куди тепер звернути: праворуч чи ліворуч?
Жан Вальжан не вагався і звернув праворуч.
Чому?
Бо ліве відгалуження вело до передмістя, тобто в місця заселені, а праве в поля, тобто в місця безлюдні.
Тим часом ішли вони не дуже швидко. Козетта затримувала Жана Вальжана, і він знову взяв її на руки. Дівчинка схилила голову йому на плече і не казала ні слова.
Коли-не-коли він оглядався, пильнуючи, щоб весь час іти в затінку. Двічі або тричі не побачив за собою нікого й почув себе трохи впевненіше. До того ж стояла глибока тиша. Та ось, обернувшись, Жан Вальжан помітив далеко в темряві, там, де він уже пройшов, якийсь рух.
Він кинувся бігти, сподіваючись натрапити на якусь бічну вуличку, звернути в неї і ще раз заплутати свій слід.
Він натрапив на мур.
Цей мур, одначе, не перепиняв йому шлях — він обмежував поперечну вуличку, в яку виходила та, що нею прийшов Жан Вальжан.
Тут знову треба було вирішувати: іти праворуч чи ліворуч. Він подивився праворуч. Вуличка тяглася ще на якусь відстань між будівлями, схожими на сараї або клуні, а далі впиралась у високу білу стіну.
Він подивився ліворуч. Там вуличка була відкрита і десь кроків через двісті вливалася в іншу вулицю. Саме з того боку був порятунок.
Та коли Жан Вальжан уже звернув ліворуч, він помітив попереду, на перехресті, якусь чорну нерухому постать.
Той чоловік, безперечно, стояв там, щоб відрізати йому шлях до відступу.
Жан Вальжан відсахнувся назад.
Сам про те не знаючи, він опинився у кварталі, відомому під назвою Малий Пікпюс і схожому своїм монастирським виглядом на іспанське місто. Дороги там були погано вимощені, вулиці майже незабудовані. Скрізь височіли суцільні мури та стіни. Жодної крамниці, жодного екіпажа. Садки, монастирі, дров’яні склади, болота; рідкі будинки й дуже високі мури.
На той час, про який ми розповідаємо, Малий Пікпюс мав систему вулиць у вигляді літери v: вулиця Зелена дорога роздвоювалася на дві, з яких ліва називалася вуличкою Пікпюс, а права — вулицею Полонсо. Обидва розгалуження літери v з’єднувалися на кінцях так званою вулицею Прямої стіни. Той, хто, йдучи від Сени, добирався в кінець вулиці Полонсо, бачив ліворуч від себе вулицю Прямої стіни, попереду — огорожу цієї вулиці, а праворуч — її обрубок, який не мав виходу й називався тупик Жанро.
Отам і стояв тепер Жан Вальжан.
Як ми вже згадували, він відсахнувся, побачивши чорну постать на перехресті вулиці Прямої стіни і вулички Пікпюс. Сумніву не було: той привид чатував на нього.
Що робити?
Відступати назад було пізно. Жавер зі своїми людьми, напевне, вже звернув у вулицю, в кінці якої стояв Жан Вальжан. Мабуть, Жавер добре знав цей маленький лабіринт і вжив заходів перестороги, пославши одного зі своїх охороняти вихід із нього. Ці думки й припущення хором закружляли у зболеному мозку Жана Вальжана. Він пильно оглянув тупик Жанро — там глуха стіна. Він звернув погляд у вуличку Пікпюс — там вартовий. Його чорна постать чітко виділялася на залитому місячним сяйвом хіднику. Йти вперед — означало наскочити на того чоловіка. Відступати назад — потрапити просто в руки Жаверові. Жан Вальжан відчув, що навколо нього невблаганно стягується сіть. Він у розпачі підвів погляд до неба.
Щоб зрозуміти подальші події, треба чітко уявити собі вулицю Прямої стіни, а надто ріг, який лишався по ліву руч людини, що виходила з вулиці Полонсо. Праворуч по вулиці Прямої стіни стояли досить убогі будинки, а з протилежного боку — одна велика будівля з кількох корпусів, дуже високих від провулка Пікпюс і багато нижчих від вулиці Полонсо, де будівля була врівень із муром. Цей мур не утворював кута на розі вулиць Полонсо і Прямої стіни, а виходив туди широкою зрізаною гранню. Від двох кутів тієї грані мур тягся по вулиці Полонсо аж до будинку номер 49, а по вулиці Прямої стіни, де його відрізок був значно коротший, — до похмурої будівлі, у бічний фасад якої він упирався, утворюючи на вулиці ще один внутрішній кут. Зрізану грань цілком займали якісь величезні двері з трухлявих вертикальних дощок, скріплених залізними поперечинами. Поруч були ворота звичайних розмірів, пробиті, певне, не давніше, як півсотні років тому.
У цьому місці над муром здіймалися віти липи, а з боку вулиці Полонсо його обвивав плющ.
Опинившись у безвихідному становищі, Жан Вальжан пильно оглянув похмуру будівлю, що була ліворуч від нього. Він подумав, що якби йому пощастило туди проникнути, може, він урятувався б. У нього з’явилась надія.
На фасаді будівлі, що виходив на вулицю Прямої стіни, біля всіх вікон на всіх поверхах були старі свинцеві лійки, до яких вело від центрального жолоба ціле розгалуження ринв. Цей химерний візерунок із бляхи й заліза насамперед і впав у вічі Жанові Вальжану. Він посадив Козетту спиною до вуличної тумби і звелів їй мовчати, а сам побіг туди, де ринви опускались до самої бруківки. Можливо, вдасться якось видертися по них і проникнути в дім. Але старі ринви ледь трималися на стіні. Крім того, всі вікна цієї мовчазної оселі були забрані товстими залізними ґратами. А до всього ще й місяць яскраво освітлював фасад, і чоловік, який стояв на тому кінці вулиці, побачив би, як Жан Вальжан лізе по стіні. І нарешті, що робити з Козеттою? Як підняти її на висоту триповерхового будинку?
Жан Вальжан відмовився від думки видертись по ринвах і повернувся на вулицю Полонсо.
Оглянувши зрізаний ріг кварталу, де він залишив Козетту, Жан Вальжан виявив, що цей затінений закутень не видно ні з тієї вулиці, ні з тієї. І тут були двері й ворота. Може, вдасться крізь них проникнути. Мур, над яким здіймалося гілля липи, явно обгороджував сад, у якому можна було б сховатись і дочекатися ранку.
Час минав. Треба було діяти швидко.
Жан Вальжан обмацав ворота і зрозумів, що вони міцно забиті — і зсередини, і ззовні.
З більшою надією він підступив до високих дверей. Вони були зовсім розхитані, дошки погнили, залізні поперечники поржавіли. Здавалося, ці ветхі двері можна легко проламати.
Та уважно їх роздивившись, Жан Вальжан помітив, що це ніякі не двері. Вони не мали ні завіс, ні замка. Крізь щілини й тріщини в дошках він побачив кам’яне мурування. Жан Вальжан здригнувся від жаху, зрозумівши, що це тільки дерев’яна обшивка суцільної кам’яної стіни. Дошку віддерти було б неважко, але він би опинився віч-на-віч зі стіною.