І тут ніби у відповідь з боку дороги в бік гуртка поліз якийсь чоловік з увімкненим ліхтариком. То був кельнер із готелю. Щойно побачивши Карла, він вигукнув: "А я шукаю Вас уже мало не пів години. Обнишпорив уже всі чагарі по обидва боки вулиці. Пані надкухарка просила Вам переказати, що їй негайно потрібен той кошик, який вона Вам позичила". "Ось він", — сказав Карл нетвердим від хвилювання голосом. Делямарш і Робінсон із вдаваною скромністю відійшли набік, як то завжди робили перед незнайомими і заможними людьми. Кельнер узяв кошика й сказав: "А ще пані надкухарка просила спитати, чи не надумали Ви, бува, таки заночувати в готелі. Запрошуємо і цих двох панів, якби Ви захотіли взяти їх із собою. Ліжка вже постелені. Ніч сьогодні нібито й тепла, але тут на схилі спати далеко не безпечно, бо тут водяться гадюки". "Оскільки пані надкухарка така люб'язна, я все ж прийму її запрошення", — сказав Карл і чекав якихось відгуків побратимів. Але Робінсон просто тупо собі стояв, а Делямарш запхав руки в кишені й дивився на зорі. Обидва, мабуть, розраховували, що Карл і так забере їх із собою. "На цей випадок я дістав розпорядження допровадити Вас до готелю і занести Ваші речі". "Тоді зачекайте, будь ласка, ще хвильку, —— сказав Карл і схилився, щоби поскладати до валізки ті кілька речей, що досі лежали порозкидані.
Раптом він підвівся. Бракувало фотографії, вона лежала з самої гори, поверх усіх речей у валізці, а тепер її ніде не було. "Не можу знайти фотографію", — благально сказав він Делямаршеві. "Яку ще фотографію?" — спитав той. "Фотографію батьків", — сказав Карл. "Не бачили ми ніякої фотографії", — сказав Делямарш. "Там не було жодної фотографії, пане Росман", — потвердив зі свого боку Робінсон. "Але ж такого просто не може бути, — сказав Карл, і його благальний погляд змусив кельнера підійти ближче. — Вона лежала зверху, а тепер її нема. І нащо Вам тільки здався отой жарт із валізкою". "Будь-яка помилка виключена, — сказав Делямарш, — у валізці не було ніякої фотографії". "Вона була для мене важливіша за все в тій валізці разом узяте, — сказав Карл кельнерові, що заходився шукати в траві. — Вона незамінна, другої такої в мене вже не буде". А коли кельнер покинув безнадійні пошуки, додав: "То було єдине зображення батьків, яке я мав". На це кельнер голосно й аніскільки не нітячись сказав: "Мабуть, нам слід обшукати і кишені цих панів". "Так, — відразу погодився Карл, — я мушу знайти ту фотографію. Та перш ніж обшукувати кишені, я кажу: хто добровільно поверне мені фотографію, одержить цілу валізку з усім вмістом". За мить загальної мовчанки Карл сказав кельнерові: "Вочевидь, мої побратими таки воліють обшук. Та навіть тепер обіцяю тому, в чиїй кишені буде знайдено фотографію, цілу валізку. Більше зробити я не можу". Кельнер негайно взявся обшукувати Деля-марша, що видався йому складнішим випадком, ніж Робінсон, якого він залишив Карлові. Він звернув Карлову увагу на те, що їх слід обшукувати одночасно, бо інакше у когось з'явиться змога нишком викинути фотографію. За першим же запуском долонь Карл виявив у Робінсоновій кишені свою краватку, але не забрав її, а гукнув кельнерові: "Все, що знайдете в Делямарша, залишіть, будь ласка, йому. Мені потрібна тільки фотографія, тільки фотографія". Під час обшуку нагрудних кишень Карл ненароком мацнув рукою гарячі й товсті Робінсонові груди, і тут йому майнула думка, що, можливо, він чинить побратимам велику кривду. Отож він заквапився. До речі, все надаремно, бо ні в Робінсона, ні в Делямарша фотографи не виявилося.
"Усе марно", — сказав кельнер. "Мабуть, вони подерли фотографію, а клаптики порозкидали, — сказав Карл. — Я гадав, вони мені друзі, але в глибині душі вони тільки мріяли мені нашкодити. Власне, не Робінсон, він навіть не здогадався би, яка цінна може бути для мене ця фотографія, зате тим більше Делямарш". Карл бачив перед собою тільки кельнера, чий ліхтар висвітлював невеличке кружальце, в той час як усе решта, в тому числі й Делямарш із Робінсоном, тонули в густому мороці.
Звісно, тепер уже мови не могло бути про те, щоби забрати їх із собою в готель. Кельнер завдав валізку собі на плече, Карл узяв солом'яний кошик, і вони пішли. Карл був уже на дорозі, коли, перебиваючи власні роздуми, зупинився і вигукнув у темряву: "Послухайте-но! Якщо в когось із Вас таки є та фотографія і він принесе мені її до готелю, то все одно дістане цілу валізку і — присягаю! — я не заявлю на нього в поліцію". Жодної справжньої відповіді так і не пролунало, почулося тільки якесь обірване слово, початок якогось вигуку Робінсона, якому Делямарш, вочевидь, одразу заткав рота. Ще довший час Карл чекав, чи не передумають вони там нагорі. Двічі кричав він із проміжками: "Я все ще тут". Та жоден звук не відгукнувся, лишень раз зі схилу скотився камінець, чи то випадково, чи то його невлучно пожбурили.
5. У готелі "Окциденталь"
У готелі Карла відразу завели до чогось схожого на бюро, де надкухарка, тримаючи в руці записника з нотатками, диктувала щось молодесенькій машиністці. Надзвичай ретельне диктування, стримане й чітке клацання клавіш наздоганяли лише вряди-годи чутне цокання годинника на стіні навпроти, що показував уже майже пів на дванадцяту. "Що ж!" — сказала надкухарка, захряснула нотатник, машиністка зірвалася на рівні ноги й накрила друкарську машинку дерев'яною накривкою, не зводячи при цій механічній роботі з Карла очей. Виглядала вона ще цілком як школярочка, її фартушок був старанно випрасуваний, на плечиках, скажімо, навіть гофрований, волосся зачесане досить високо, і трохи дивно було по всіх цих деталях побачити її поважне личко. Вклонившись спершу надкухарці, а тоді й Карлові, вона пішла, а той несамохіть запитально поглянув на над-кухарку.
"Але ж гарно, що Ви все-таки прийшли, — сказала вона. — А що ж Ваші побратими?" "Я не взяв їх із собою", — мовив Карл. "Вони, мабуть, дуже раненько рушають далі", — сказала надкухарка, так наче розтлумачуючи суть справи. "Хіба ж не повинна вона вважати, що і я піду з ними?" — спитав себе Карл і сказав, аби усунути будь-які сумніви: "Ми не надто мирно розійшлися". Здавалося, надкухарка сприйняла це як приємну звістку. "Тобто тепер Ви вільні?" — спитала вона. "Що вільний, то вільний", — сказав Карл, і ніщо не здавалося йому безвартіснішим за це. "Послухайте-но, а чи Ви не хотіли би дістати працю в цьому готелі?" — запитала надкухарка. "Вельми радо, — сказав Карл, — ось лише в мене страшенно мало знань. Скажімо, я навіть не вмію друкувати на машинці". "Це не найважливіше, — сказала надкухарка. — Поки що у Вас було би дуже скромне місце, а вже тоді Вам варто було б подбати, аби сумлінням і ретельністю досягти чогось більшого. Я, в кожному разі, гадаю, що для Вас було би краще і догідніше десь осісти, а не тинятися отак світами. Здається, Ви для такого не створені". "Під цими словами одразу ж підписався б і вуйко", — сказав сам до себе Карл і кивнув на знак згоди. І тут-таки пригадав, що він, про якого так клопочуться, навіть не відрекомендувався. "Вибачте, будь ласка, — сказав він, — що я ще не відрекомендувався. Мене звати Карл Росман". "Ви ж німець, чи не так?" "Так, — сказав Карл, — і ще зовсім недовго в Америці". "А звідкіля Ви?" "З Праги, в Богемії", — сказав Карл. "Ти диви!" — вигукнула надкухарка німецькою із сильним англійським акцентом і мало не звела горі руки. — Таж ми земляки, мене звати Ґрета Мітцельбах, я з Відня. А Прагу знаю досконало, бо пів року пропрацювала в "Золотому Гусаку" на Вацлавській площі. Подумати-но тільки!" "А коли то було?" — спитав Карл. "Уже багато років тому". "Старого "Золотого Гусака" два роки тому знесли". "Ну так, справді", — сказала надкухарка, повністю поринувши в спогади про минуле.