Субота, або ж про вечорниці у школі, про несподівану, але приємну зустріч і останню (за цей тиждень) Миркову зухвалу витівку, котру він, на щастя, не встиг учинити
Напередодні ввечері мама нічого не розповіла про шкільні батьківські збори, але з її обличчя Мирко прочитав, що не дуже ним вдоволена. Довелось пояснювати, чому досі не виправлена трійка з алгебри, і що то за алюмінієві ложки, про які знала вся школа, а мати не знала. Одним словом, балачка була, як завжди після зборів.
Згодом, коли Мирко повернувся від товариша — ходив довідатись, що вчити з геометрії, бо сам забув записати — батько спитав:
— Чули ви вже про Луна-Парк? Кажуть, що цікаво, пропоную піти в неділю, як ви — пристаєте на це?
Мирко пильно дивився на матір. Акваріум і рибки— з цим вона погодилась, а от Луна-Парк? Що вона скаже?
— Побачимо,— сказала мама, і в голосі її було щось, від чого Миркові вперше від часу тої випадково почутої нічної розмови одлягло від серця. Мамин голос був м'якший, тепліший, а десь там, може, ще не на обличчі, не на губах, ще поза ними десь, але вже народжувалась усмішка, уже ось-ось мала з'явитись, і хлопцеві одлягло від серця, так, ніби хто перед тим був надумав зв'язати Мирка, а тепер трохи, ще не до кінця, але трохи вже послабив вузол.
— Завтра у нас вечорниці. Ласкаво просимо,— вклонився він жартома.— Будуть пісні, а також лотерея, так що раджу взяти з собою хоча б карбованця. За карбованець зможете виграти навіть вишивану сукню з вишиваною торбинкою. Запевняю, що буде не гірше, ніж у Луна-Парку, в нас подаватимуть вареники зі сметаною, уф! — аж передихнув Мирко, виголосивши усе це, й сам собі поплескав у долоні.
— Як не щастить, то таки не щастить,— з жалем поскаржився тато.— Не зможу я завтра їсти вареники зі сметаною, бо заступаю одного хворого колегу. Може, наша Христя в намисті зготує таткові вареників? — і батько з доброю лукавинкою підморгнув доньці. Але Христина все ще не мала охоти до жартів і тільки губою сіпнула:
— Доброго сиру нема на вареники.
— Дуже ти гонорова, Христко, пані масненька,— тихцем пробурмотів Мирко, вже йому той лихий настрій вдома важко було зносити, весь час аж муляло й докучало все і боліло — ті мамині сльози, і татові запопадливі погляди й слівця до нього й до Христини, хоча ж він, Мирко, ніби й не знав нічого, принаймні мусив удавати, що не знає, бо ані мама, ані тато ще не вважали його настільки дорослим, аби втаємничувати у свої справи. А насправді — хтозна, може, коли б сказали, то він би вже досі знайшов вихід із становища, і всі б давно помирились і вибачили одне одному та й забули б, з чого почалася сварка. Принаймні в нього самого так завжди бувало — хіба ж раз вони сварились і мирилися з Тодоськом, Христкою чи навіть з Юрком Литвином? От хіба що... хіба що причина до сварки у мами з татом якась особлива. Якась зовсім лиш дорослим знана, бо ж ті дорослі уміють будь-яку справу, навіть дрібну й нікчемну, обернути величезною проблемою, з такого боку на неї глянути, що біле чорним зробиться. У тому, здавалось Миркові, і полягала різниця між дорослими й дітьми — дорослі дивляться на все завжди серйозно, скрізь їм ввижається усяка небезпека. Нема щоб покішти з усього трохи й розважити тим самого себе.
Пишні вдалися вечорниці. Гостей при порозі вітали господині — були то Леся й Оля Петляк. Низько кланялись дівчатка і при тому притримували коралі, аби не подзвонювали. Зал був замаєний свіжою зеленню. Столи були вкриті білими настільниками, на них стояли жовтаві полумиски з варениками у сметані, і було ж тих вареників стільки, що матері дивувались: і хто ото ліпив, невже їхні доні, бо ж удома щось не дуже охоче бралися готувати вареники? От їсти — то інша річ!
Щось таке зворушливе було в тому, як діти стрічали старших — учителів і батьків, які прийшли на вечорниці, що годі було втриматись од усмішок і похвал, а господарі приймали й те й друге з гідністю й повалено, як належить добрим господарям, котрі знають, звичайно, собі ціну, але понад усе ставлять гостинність і понад усе шанують тих, хто з добрим серцем і веселим настроєм переступає поріг їхнього дому.
Оксану Григорівну, як завжди, годі було відрізнити з першого погляду від школярки, вона губилась у розгуканому, розбурханому й збудженому гурті своїх учнів і гостей і сміялась не менш весело, аніж вони самі. Десь поміж тими жартами й сміхом не боялась затратити власний авторитет, не боялась втішатися втіхою своїх не завжди сумирних і слухняних вихованців.
Навіть Олександра Антонівна, несподівано для себе, перейнялася загальним настроєм.
Якраз тоді, коли було з'їдено останній вареник — його пощастило виловити Олі Петляк, вона жувала вареник під загальний сміх, і кожен намагався присмачити "останній" вареник жартом,— якраз у той момент Мирко побачив дівчинку зі скрипкою.
Дівчинка стояла біля порога, ніхто не помічав її, а вона роззиралася по залюдненому залі, ніби вперто сподівалася знайти серед багатьох людей саме того, кого хотіла знайти.
Мирко очам своїм не вірив — отак як стояв, уздрівши дівчинку зі скрипкою, так і завмер, чекаючи, що буде далі, та думаючи, що, може, вона йому привиділась.
І тоді трапилась ще одна дивина: до дівчинки зі скрипкою підійшла швиденько Оксана Григорівна й з докором сказала:
— Ти ще пізніше не могла б з'явитися?
Мирко не чув ані тих слів, ані тону, але досить йому було побачити вираз обличчя учительки, щоб відразу зрозуміти: дівчинка зі скрипкою— її сестра.
Ще б Миркові не знати того виразу! Старші сестри, мабуть, завжди так розмовляють з молодшими, Христина принаймні розмовляла саме так.
Потому Оксана Григорівна й дівчинка зі скрипкою підійшли до гурту, і Мирко вже знав, що не помилився, бо учителька так і сказала:
— Маєте нову товаришку. Познайомтесь і прийміть до гурту. Це моя сестра. Вареників, звичайно, вона вже не їстиме, бо запізнилась, а спробувати щастя в лотереї, мабуть, ще зможе.
Дівчинка зі скрипкою простягала до всіх вузеньку руку й казала:
— Марта, Марта, Марта,— а потому вже тільки руку простягала, бо бажаючих познайомитись було так багато, що вона втомилась називати своє ім'я.