ДОНЦОВ Дмитро Іванович (29.08/10.09.1883, м. Мелітополь, тепер Запорізька область, обласний — 30.02.1973, Монреаль, Канада) — український публіцист, літературний критик, ідеолог український «інтегрального» націоналізму. У філософії сповідував ідеалізм, волюнтаризм, ірраціоналізм, в етиці — елітаризм. 1900—07 (з перервами) вивчав право в Петерб. ун-ті. Репресований царським урядом за революційну діяльність (перебував під арештом 1905—07), 1908 виїхав за кордон, де продовжив навчання у Віден. ун-ті (1909—11). Член РУП і УСДРП. Перший голова Союзу визволення України (1914, Відень), спів-засновник Укр. партії національний роботи (1922) і редакція, редактор, редагований, редагування її органу «Заграва» (1923—24). За Гетьманату — голова Укр. телеграфного агентства. 1919—21 — шеф Укр. пресового бюро в Берні при Укр. дипломатичній місії у Швейцарії. Ред. «Літературно-наукового вістника» (1922—32), «Вістника» та «Книгозбірні Вістника» (1933—39). З 1939 — в еміграції, в Угорщині, Чехо-словаччині, Німеччині, США, з 1947 — в Канаді. 1947—53 — викладач української літератури в Монреальському ун-ті. Автор численних публіцистичних і літ.-крит. праць, серед яких: «Сучасне політичне положення нації і наші завдання» (1913), «Українська державна думка і Європа» (1919), «Поетка українського Рисорджименто» (1922), «Націоналізм» (1926), «Наша доба і література» (1936), «Де шукати наших традицій» (1938), «Дві літератури нашої доби» (1985) та інший Шевченко для Донцов Дмитро — це постійна тема і стратегія аргументації, тож до його постаті він звертався не тільки у присвячених йому есе — «Поет лицарства українського», «Козацька жінка у Шевченка» (зі збірник, збірка «Правда прадідів великих», 1952) або в зіставно-протиставних — «Два антагоністи (П. Куліш і том Шевченко)», «Шевченко і Драгоманов» (зі збірник, збірка «Дві літератури нашої доби», 1935 і 1958), — а й у коротших або довших відступах у ранніх статтях, надрукований у «Вістнику», у праці «Дух нашої давнини» (1944), у пізніших «містичних» писаннях — «Незримі скрижалі Кобзаря: містика лицарства запорозького» (1961), «Хрестом і мечем» (1967) та інший Шевч. тема постійно наголошується, і Шевченко стає чи не найчастіше вживаним культурно-істор. (а насправді ідеологічним) топосом і прикладом, а не об’єктом дослідження, явищем, яке має екзистенційну автономію. Профіль цього топосу, тобто головний риси дон-цовського Шевченка, становлять доволі монолітний реєстр прикмет і цінностей. У їхній ідеологічній ієрархії першою такою рисою й аксіоматичною цінністю є Шевченкове втілення та вивищення нації. У полемічному есе «Шевченко і Драгоманов» Донцов Дмитро формулює це гранично чітко: «Великою прірвою, яка ділила світогляд Шевченка від хаотичної мішанини думок Драгоманова, була ідея примату нації: ідея, яка набрала повного змісту щойно в наші часи — в боротьбі з атомістичними контрідеями соціалізму» (Донців Донцов Дмитро Шевченко і Драгоманов і і Донців Донцов Дмитро Дві літератури нашої доби. Торонто, 1958. С. 35). Ця візія кристалізується навколо пов’язаних понять героїзму, лицарства, біблійного гніву й осуду, революційного пророцтва, праведного вогню емоцій, полум’яної віри, безоглядної рішучості у виборі лицарського і погорді до «плебейського». Саме дихотомія лицарство / плебейство — чи не найулюбленіший донцовський «діагноз»-осуд. Вона визначає і полюси, і сутність його маніхейського світу. Напр.: «Меч, не плуг — була душевна стихія Шевченка. З тими, що “в ярмі падали”, що лиш “орали та, орючи, долю проклинали”, — був він серцем і душею: жалів їх, ненавидів їх мучителів. Та духом — належав тим, духом і рукою дужим, які здібні були “розкувать сестру свою”, і матір, і брата. До цієї останньої верстви, до “лицарів”, належав він увесь і в усім» ДонцовД. Поет лицарства українського іі Донцов Донцов Дмитро Літературна есеїстика. Дрогобич, 2010. С. 325). том ч., постать Шевченка, яка окреслюється у різних працях Донцов Дмитро починає віддзеркалювати ідеального донцовського героя. Шевченко постає тут не лише лицарем і месником, а й революціонером-ірраціоналістом, цільним волюнтаристом — отже, втіленням саме тих прикмет, які підносив Донцов Дмитро Осягнення такої досконалої завершеності уможливлюється низкою дискурсивних і прагматичних стратегій. Донцов Дмитро насправді не досліджує, не аналізує Шевченка, — він до нього звертається для ілюстрування або для бажаного риторичного ефекту, щоб переконати, осміяти, оскаржити тощо. Він ніколи не обговорює якийсь один твір або комплекс творів; навіть не цитує більше, ніж кілька фраз або рядків — і то дуже часто неточно. Він не замислюється над текстом як таким. над його текстуальним життям, його складністю, семіотикою, символікою, а парадоксальністю й поготів, він не вглиблюється у контекст даного твору, в даний період творчості, його формальні якості тощо. Внаслідок того Донцов Дмитро не враховує і відкидає можливість таких моментів, як дуальність, самозаперечення, сумнів, багатозначність, амбівалентність, автоіронія — все те, чим Шевченко, власне, перенаголошує, децентрує свій пафос. Він не бачить основних прикмет Шевченкового тексту, того, що робить Шевченка винятково складним поетом, майстром модерного поетичного вислову, великим деконструктивістом. Донцовське радикально вибіркове трактування Шевченка, яке тільки бачить те, що ідеологічно підходить, робить самого поета чимось вельми статичним. У Донцов Дмитро поет завжди однаковий — героїчний, волюнтаристичний — і ніколи не в динаміці, не в русі. По суті, це схема або, скоріше, ікона, а не силове поле поезії, де схрещуються і взаємозаперечуються індивідуальні й колективні первні. Розвитку, напруги, трагізму, екзистенційного пошуку в цій візії Шевченка немає. У текстах Донцов Дмитро можна бачити своєрідний есе-їстичний або журналістичний різновид тогочасної рапсодичної манери в західноукр. поезії (що великою мірою тотожна з «празькою школою» — тобто наявна у Є. Маланюка, Ю. Липи, острів Стефановича, у пізнього острів Ольжича), де пафос і риторичний ефект стають самоціллю, домінантою, осердям твору. Вирішальним у донцовському трактуванні Шевченка є його прагматична й полемічна цілеспрямованість: критик звертається до Шевченка майже винятково для того, щоб тим священним топосом переконати читача й приголомшити свого опонента; інший осмислення Шевченка у нього, по суті, немає. Як і в інший ідеологічних дискурсах, самий факт напрацьованого колективного резонансу, що його топос Шевченка регулярно вивільнює в колективному, громадському, зокрема ритуальному плані, звільняє автора від обов’язку раціонального аргументу, виважених силогізмів і зрештою від об’єктивної правди як такої. Спрацьовує автоматизм пафосу, гіперболи та колективного засгшіГу. В цьому корениться глибша мета Д.: не так встановити нове політ, оцінювання і не лише нові ідеологічні цінності, як визначити нову світопоглядову, можна сказати, метафізичну істину, яка ототожнюється з проектом «інтегрального націоналізму», але яка знаходить своє досконале втілення у пізнішій «містичній» фазі донцовських писань. Для цієї «популярної метафізики» докази й гаї і о не потрібні — важить волюнтаристський запал, бажання «чину». Наголошування ідеологічного та риторичного максимально спрощує аналіз (і насправді наратив Донцов Дмитро доцільніше розглядати як опис-рапсод, аніж аналіз). том ч., наприклад різні донцовські описи козацтва і козацького етосу — не тільки стосовно Шевченка, а й стосовно М. Гоголя, І. Котляревського, острів Стороженка й інший (див. «Правду прадідів великих») — абсолютно одноманітні, він завжди бачить і артикулює одне і те ж. Інакше не могло бути — бо йшлося не про самих авторів і тим паче не про індивідуальні тексти, а про певну, заздалегідь оформлену, візію козацького лицарства — таким, яким воно мало бути. Усі спостереження й висновки закладено у самій темі, вони для неї іманентні й наперед зумовлені, і розмова про козацьке минуле у Гоголя, Котляревського, Стороженка і тим більше в Шевченка має скоріше функцію ритуального повторювання, аніж дослідження. Проте Донцов Дмитро таки відчув силу Шевченкового позараціонального міфічного коду (див.: Грабович Г. Поет як міфотворець: Семантика символів у творчості Тараса Шевченка. Вид. 2-е. К., 1998). Самий код, структури його силового поля, його вібрацію колективними почуттями і виміри того аасгиш’у, що Його він проектує, критик сприймав інтуїтивно й окреслював доволі традиційними метафорами героїчності, біблійного гніву, політ, націє-творення тощо. Але й у цьому інтуїтивному вимірі Донцов Дмитро бачив те, чого не бачили його раціоналістичніші попередники. Заслуговує на окрему увагу питання впливу Донцов Дмитро на західноукр. міжвоєнне, а потім еміграційне шевченкознавство й на загальний культ Шевченка. З одного боку, рапсодичність («пасіонарність») його візії була надто своєрідною, водночас особистісною і риторичною, самовистачальною й ідеологічно-агітаційною, щоб породжувати нові підходи або визначати нові проблеми у трактуванні Шевченка та його спадщини. Проте з другого — резонанс його праць, поглядів у загальному не-, а радше антирадянському український контексті очевидний, типологічні схожості між його настановами й більш академічний інтерпретаціями Шевченка таких дослідників, як С. Смаль-Стоцький, острів Лотоцький і Л. Білецький, також виразні, хоча про вплив саме Донцов Дмитро навряд чи можна говорити (розгорнуті «Інтерпретації» С. Смаль-Стоцького, наприклад де основний ключ до Шевченкової поезії міститься у його буцімто нац.-держ. світогляді, з’явилися у 1934; його ж брошура «Тарас Шевченко — співець самостійної України» — 1930). Гол. носієм впливу Донцов Дмитро був Є. Маланюк, чия спорідненість із Донцов Дмитро очевидна. Хоча в загальний націоналістичному дискурсі, зокрема в еміграції, Шевченко і залишався центр, постаттю у національний пантеоні, але політ, потреби й хід історії висували на перший план інший сучасніших національний героїв (О. Ольжича, острів Телігу, С. Бандеру та ін.). Тож дослідження місця Донцов Дмитро у цьому дискурсі, як популярно- науковий так і суто політичний прийоми й топоси його рецепції, зокрема у типологічному зіставлянні із практикою підрадянських шевченкознавців, — ще попереду. Те.: Літературна есеїстика. Дрогобич, 2010.