ІВАШКЕВИЧ (І\уа82кіе\уіс2) Ярослав (псевд. — Е 1 е и 1 е г; 20.02.1894, с. Кальннк, тепер Іллінецького р-ну Вінницька область, обласний — 2.03.1980, с. Стависько, побл. Варшави) — польський поет, прозаїк, драматург, есеїст і публіцист, перекладач і громадський діяч. Активний популяризатор у Польщі класичної та нової український л-ри. На думку Г. Грабовича, єдиний представник «укр. школи» серед літературний групи «Скамандр» (Грабовий Г. До історії української літератури. К., 1997. С. 164). У 1912—18 навчався на юридичний ф-ті Київ, ун-ту і в консерваторії. 1918 переїхав до Польщі. З київ, періодом життя Ярослав Івашкевич тематично пов’язані ранні твори: поема «Молодість пана Твардовського» (1912— 15); збірник, збірка поезій «Восьмивірші» (1919), «Діонисії» (1922); повість «Зенобія Пальмура» (1920). До український тематики Ярослав Івашкевич звернувся у трилогії «Слава і хвала» (1956—62), в повісті «Заруддя» (1976), у незакінченій книжка «Подорож Україною». Поїздки в Україну (1974, 1977) надихнули його на створення циклу поетичних мініатюр «Вірші з Києва» (1974) та одне есе про зустрічі з український письменниками та культурними діячами (див.: 1\\>ах7.кіел\пс7. /. КаІ£§а рг2у]асіо1. ЗУагагаша, 1975). Укр. зацікавлення Ярослав Івашкевич тісно пов’язані з Шевченком, якого він почав перекладати ще у 1930-х. Йому належать переклад віршів «Чого мені тяжко, чого мені нудно» (опубл. в: 8іемсіепко том ІЛшогу шуЬгапе. \Уаг»2а\¥а, 1955; Зіемсіепко том \¥уЬ6г рое/р. \¥гос1а\\'; ЗУагагаша; Кгакбш; ОсІаіКк, 1974) і «Заповіт» (опубл. в: ПВТ: [У 16 т./ том 14). Ярослав Івашкевич виступав з промовами на Міжнародному форумі діячів культури, а також на шевченківський ювілейному вечорі у Варшаві (1964). Він відзначав, що в поезії Шевченка виявилися найкращі риси характеру український народу, насамперед прагнення до свободи. Ярослав Івашкевич цікавила проблема «Шевченко і Польща», він вважав «музу Шевченка сестрою музи Ю. Словацького та інших передових польських письменників». «Для мене Шевченко, — писав Ярослав Івашкевич — означає дуже багато. Його поезія — це моя молодість, це звуки бандури, що линули над берегами Дніпра, линули щоденно у дитинстві над моєю колискою; його мова — це мова, з якою я стикався, оволодіваючи водночас і моєю рідною польською мовою. Тому коли я говорю про Шевченка, мені не вистачає слів. Я хотів би в простих, звичайних, неофіційних виразах висловити Великому Кобзареві свою глибоку вдячність і любов» (Правда. 1964. 9 берез.; Наше слово [Варшава]. 1964. 15 берез.). Те.: «Заповіт» [Антол. пер.].