ОВІДІЙ (Оуісііиз), Публій Овідій Назон (20.03.43 до нашої ери м. Сульмона, тепер Італія — 17 або 18 н. е.. Томи, тепер Констанца, Румунія) — рим. поет. Автор книжка «Метаморфози» у 15 книжка (між 02 і 08 н. е., на матеріалі грецький міфології), «Фасти» (на матеріалі рим. міфології), поетичних збірник, збірка «Героїди» (бл. 05 до н. е.), «Любовні елегії» (10 н. е.), «Скорботні елегії» (10 н. е., за інший дж. 9—12 н. е.), «Листи з Понту» (10 н. е.) та інший У груд. 08 н. е. (за інший дж. — восени 09 н. е.) імператор Август без слідства та суду видав едикт про вигнання Овідій з Рима. Місцем вигнання було призначено м. Томи на Дунаї біля берегів Чорного моря в найвіддаленішій окраїні Римської імперії — Малій Скіфії. У листі до М. Осипова від 20 трав. 1856 Шевченко назвав Овідій «наисовершеннейшим созданием Всемогущего Создателя вселенной». «Метаморфози» Шевченко вважав взірцем поетичної майстерності. У повісті «Художник» він використав вираз «Овидиево превращение» (4, 173), а в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» написав: «Такое смешное превращение и самому Овидию Назону в голову не приходило» (4, 276). Іменами Філемона й Бавкіди з восьмої книжка «Метаморфоз» Шевченко жартома називав подружжя Зиґмунтовських із Новопетровського укріплення (записи у Щоденнику 30 черв., 14 лип. 1857). Цими ж іменами названо подружню пару Прехтелів у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали». Овідій був одним з авторів, якими захоплювалися студенти петерб. Академії мистецтв, його «Метаморфози» — головний джерело їхнього знайомства з міфами стародавніх греків і римлян. Вплив Овідій на Шевченка можна помітити в ранньому та пізньому періодах його творчості. Фабула балади «Тополя» близька до розповіді Овідій про перевтілення Дафни в лавр у першій книжка «Метаморфоз», на вірші «Думи мої, думи мої» (1840) позначилося, можливо, знайомство 31 «Скорботними елегіями». Лірика Шевченка періоду заслання своїми жанрами й тематикою також виразно перегукується з понтійськими елегіями Овідій Окремі поезії цього періоду засвідчують живе зацікавлення український поета життям і творчістю Овідій свідоме та підсвідоме осмислення його спадщини років вигнання («Заросли шляхи тернами», «X. N. — О думи мої! О славо злая!», «Чи то недоля та неволя», «А. О. Козачковському» й інший твори). Вплив Овідій відчутний у віршах «Думка — Вітре буйний, вітре буйний!», «Мені здається, я не знаю», «Муза»; на ремінісценції з восьмої книжка «Метаморфоз» натрапляємо в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали». Гостре відчуття самотності, що наповнило всі твори Овідій часів вигнання, уперше прозвучало в європейський л-рі як голос крикуна в пустелі, урок для поетів-вигнанців, політ, в’язнів нової Європи. Доля Овідій знайшла відгомін у творчості багатьох поетів. Та, мабуть, найяскравішою паралеллю до долі Овідій в л-рі нової Європи стала доля Шевченка. Укр. поет сам провів цю аналогію в листі до М. Осипова від 20 трав. 1856: «Гетьі, между которьіми на берегах Дуная влачил остаток дней своих Овидий Назон, <...> бьіли дикие варвари, но не пьяницьі, а окружающие меня — и то и другеє». Роки заслання для Овідій і Шевченка були часом їхньої вимушеної ізоляції від того культурного й літературний середовища, у якому вони творили, часом майже повної відірваності від рідної землі. Обидва поети опинилися на засланні в розквіті творчих сил з уже сформованими художній системами, сталими переконаннями й визнаною славою. Духовну самотність Шевченка, безумовно, найбільше посилювала заборона писати й малювати. Роздумуючи над своїм життям невольника, Шевченко не раз згадував Овідій проводив паралель між поганською Римською та християнською Російською імперіями, оскаржуючи підступність російський царів та їхніх сатрапів. «Август-язьічник, — писав Шевченко у Щоденнику, — ссьілая Назона к диким гетам, не запретил ему писать и рисовать. А христианин Щиколай] запретил мне то и другеє. Оба палачи. Но один из них палач-христианин! И христианин девятнадцатого века, в глазах которого вьіросло огромнейшее государство в мире, вьіросло на началах Христовой заповеди» (19 черв. 1857). У «Скорботних елегіях» та «Листах з Понту» Овідій висловив нове, не знане йому раніше почуття — самотність. Відкриття теми самотності, створення поетичних образів для вираження цих трагічних переживань — внесок понтійських елегій Овідій у скарбницю світової л-ри. Як і Овідій що посилав свої твори в далеку дорогу, до свого читача в Рим («Іди, книжко, замість мене подивись на Рим...»), супроводжуючи їх словами «сироти», «діти», Шевченко називає свої думи «нерозумними дітьми», «сиротами», посилаючи їх в Україну: «В Україну ідіть, діти! / В нашу Україну» («Думи мої, думи мої», 1840). У вступі до «Гайдамаків», що також має форму послання, Шевченко поглиблює конотації дум, творів поета, називає гайдамаків «дітьми», «хлоп’ятами», «синами», «орлами». В одному з понтійських послань Овідій писав: «Ідіть, легенькі вірші (ієуєз еіееі), летіть до вчених вух консула». Такого ж типу метафора й у вірші Шевченка «Не для людей, тієї слави» — «Нехай летять додомоньку / Легенькії діти». Образ политих сльозами дум у Шевченка також перегукується з Овідієвим образом политих сльозами книг, табличок. Чи не є мотиви сліз, смутку, туги за батьківщиною в Шевченковій поезії «Думи мої, думи мої» відлунням Овідій його понтійських поезій? В одному з листів Овідій писав другові: «Знай, що в томітському піску я буду лежати». Подібний мотив, ті самі думки про смерть на чужині («Поки, поки... не засиплють / Чужим піском очі...») з’являються вже в заспівному вірші «Кобзаря» 1840 — «Думи мої, думи мої». У часи Шевченка існував прозовий російський переклад «Тристий» Овідій Тінкова (1778), віршований — І. Срезневського (1795), а також віщання переклад з паралельним латинським текстом «Плач Овидиев» (1797). На основі порівнянь (особливо паралелей із Шевченковою лірикою періоду заслання) можна зробити висновок про те, що ще в час навчання в Академія мистецтв у Петербурзі Шевченко читав «Скорботні елегії» та «Листи з Понту», і вони стали поштовхом для написання його ранніх поезій, а також деяких творів періоду заслання. Образ світу, що його Овідій відтворив на засланні, так імпонував Шевченкові всіма деталями пережитого, переплітався із життєвими колізіями його непевної долі, його передчуттями, що він трансформував головний мотиви «Скорботних елегій» та «Листів з Понту», поглиблюючи з їхньою допомогою провідні мотиви своєї «невольничої» поезії. Про природність аналогій між Овідій і Шевченком, особливо коли йдеться про зіставлення невольничої музи Шевченка зі «Скорботними елегіями» й «Листами з Понту» римського поета, ще наприкінці 1930-х писав Овідій Білецький. Виділивши ряд спільних для обох митців мотивів, переживань і думок (як-от сприймання поетами-засланцями своєї поетичної творчості як єдиної втіхи і водночас нарікання на неї як на причину «злої» засланської долі), він звернув увагу й на істотні відмінності; зокрема Шевченко в ряді віршів демонстрував байдужість до своєї особистої долі («Мені однаково, чи буду»), але йому була «не байдужа доля батьківщини, доля свого народу»: «В умовах, коли зрозумілим було б зосередження на своїх переживаннях, Шевченко продовжував носити в собі, “неначе цвяшок, в серце вбитий’’, образ нещасної Марини, скорбіти над долею маленького селянського хлопчика, якого, може, чекає солдатчина, скорбіти над людьми більше, ніж над собою самим. Такої скорботи не знав Овідій» (Білецький Овідій Шевченко і західноєвропейські літератури // Білецький Овідій Зібр. праць: У 5 т. К., 1965. том 2. С. 276). Див. Античність у творчості Шевченка.