ПАШКОВСЬКИЙ Євген Володимирович (19.11.1962, ст. Разіне Дзержинського р-ну Житом, обл.) — український письменник. З 1980 працював монтажником, шахтарем, бетонувальником тощо. 1984 вступив до Київська педагогічний ін-ту, який не закінчив. Голова правління «Шевченківського фонду — XXI століття». Лауреат Нац. премії України імені Тараса Шевченка (2001, за роман-есе «Щоденний жезл», 1999). Автор романів «Свято» (1989), «Вовча зоря» (1990), «Осінь для ангела» (1993) та інший У романі «Безодня» (1992) Пашковський Євген апелює до постаті Шевченка, який постає переважно як бінарна опозиція до сучасної людини в кількох конотативних аспектах. Шевченко для Пашковський Євген втілює ідеал сильного і правдивого письменника, котрий на певний час затьмарив інший (тогочасних і прийдешніх) митців слова, більшість із яких прикривається славою та іменем Шевченка, ховаючи власну неспроможність впливати на націю через слово в суспільстві. У його розумінні Шевченко — викривач вад український нації, після якого небагато письменників були настільки відвертими і сміливими, щоб сказати своєму народові правду. Письменник звинувачує саму націю, яка не здатна пам’ятати слова Шевченка, у кволості й бездіяльності. Пашковський Євген розглядає «Кобзар» як національний святиню, що в сьогочасному суспільстві перетворилася на одну з багатьох непрочитаних чи забутих книжок. Роман містить інтерполяції до поезії Шевченка («І золотої й дорогої» та ін.). У «Щоденному жезлі» можна помітити текстуальну трансгресію до ідейно-структурних особливостей Шевченкового письма. Так, трапляються ремінісценції з Шевченка, подекуди Пашковський Євген обігрує хрестоматійні факти з його життя, досягаючи несподіваного художній ефекту: «...клав течку на коліно і подумки викликавсь носити воду в дяка, ждати плугатарів з панщини, козачкувати в пана, вчитися малювати, писати, лаяти царицю, потрапляти в солдатчину — і скільки б ти не оренбуржив, не ко-саралив, дарма...» (Щоденний жезл. К., 1999. С. 425). Пашковський Євген не намагається довести свою спорідненість із Шевченком, а лише в такий спосіб «програє» себе в ролі новочасного Месії (Проценко острів С. 222). Пашковський Євген не раз звертається до імені Шевченка і в численних публіцистичних виступах, есе, інтерв’ю тощо, указуючи на уособлення в цій постаті національний основ український історії та культури, на позачасову актуальність його творів.