САМІЙЛЕНКО Володимир Іванович (22.01/3.02.1864, с. Великі Сорочинці, тепер Миргород, р-ну Полтавська область, обласний — 12.08.1925, с. Боярка, тепер місто Києво-Святошин. р-ну Київ, обл.) — український поет, драматург, перекладач, публіцист, урядовий діяч. Закінчив Полтавська гімназію. У 1884—90 навчався на історико- філологічний ф-ті Київ, ун-ту. Працював секретарем «Зем-ского сборника Черни-говской губернии» (1893— 1900), коректором газета «Громадська думка» у Києві (1905—07), начальником Інформ. відділу при Генеральному писареві (в уряді УНР, 1917), директором Департаменту загальний справ (в уряді Директорії, 1918— 19). Разом із Директорією емігрував з України, повернувся 1924. Перші віршовані твори Самійленко Володимир надрукований в журнал «Зоря» 1886 (серед них і вірш «Українська мова (Пам’яті том Шевченка)». Видав збірник, збірка «З поезій Володимира Самійленка» (К., 1890) та — трьома віщання із них третє доповнене — збірник, збірка «Україні» (Л., 1906; К., 1909; Сміла, 1918, усі — з передмова І. Франка). У доробку Самійленко Володимир — драма «Маруся Чураївна» (1895; 2-га редакція, редактор, редагований, редагування — «Чураївна», 1899), сатира-фантазія «У Гай-хан-бея». Здійснив переклади з творів П.-Ж. Беранже, А.-О. Барб’е, П. Лашамбоді, Е. Верхарна, А. Франса. Самійленко Володимир брав участь у щорічних святкуваннях дня народження Шевченка, у розповсюдженні примірників «Кобзаря», про що написав у спогадах «З українського життя в Києві в 80-х роках XIX ст.» (1923) (Самійлен-ко В. Твори. К., 1990). З самого початок, початковий літературний діяльності Самійленко Володимир виступив переконаним пошановувачем і активним пропагандистом творчості поета, співцем його образу. Присвячені Шевченку вірші — «Українська мова», «26 лютого» (1890), «На роковини смерті Шевченка» (1906; при передруках у журналах та збірниках заголовок варіювався), цикл «Вінок Тарасові Шевченку в день 26 лютого» (1906) — належать до вершинних зразків український поетичної шевченкіани. Самійленко Володимир — автор одного із ранніх переконливих обґрунтувань поетичного образу Шевченка як «віщого пророка». Вдаючись до засобу ампліфікації протиставлень, поєднуючи художній образність і філософічну риторику, Самійленко Володимир яскраво афористично розкриває значення Шевченка для український нації: «В часи неволі, злиднів і темноти / Твій дух світив йому промінням сонця. / Як він терпів, корився мовчки долі, — / Твій голос був його болючим криком» («Вінок Тарасові Шевченку...», І). Свого часу свіжо прозвучав винайдений Самійленко Володимир афоризм на означення життя й діяльності Шевченка: «Але чи справді вмер він? Ні, не вмер! / Поет живе в серцях свого народу!» («На роковини смерті Шевченка»). Творчість Самійленко Володимир свідчить про його надзвичайну обізнаність з поетичною спадщиною Шевченка. Наявну у текстах Самійленко Володимир велику кількість перегуків із Шевченковими поезіями включено у творчі відношення осмислень. доосмислень, переосмислень (в таким чином гумористичних), нарощення конотацій; фрагменти Шевченкового тексту (здебільшого модифіковані, узяті як мотив чи образ) постають у віршах Самійленко Володимир живим і дієвим елементом, органічно зрощеним із власного поетикою. Так, у поезії «26 лютого» добре відчутними є ремінісценції з вірша Шевченка «Мені однаково, чи буду» — у тій частині твору, де слово умовно надано самому героєві вшанування: («Мені однаково, що бучно так мені / Ви спомин правите щороку; / Мені однаково, що в честь мою пісні / Складаєте в хвалу високу <...>/ Але я радий тим, що й у такій біді / Ви ще душею не поснули». Строфа із поезії Самійленко Володимир «На роковини смерті Шевченка» («Його душа в святих його словах / Одбилася акордами смутними; / Вона живе і в тих благих сльозах, / Що над його піснями пролили ми») покликує до рядків вірша «Мені здається, я не знаю», де виявляється пристрасне ствердження невмирущості душі М.Лєрмонтова («Жива / Душа поетова святая, / Жива в святих своїх речах»), Покладаючись на той факт, що український культурному середовищу були добре відомі класичні Шевченкові твори, враховуючи почуття гумору й художній смак цього середовища, Самійленко Володимир вибудовує навіть такі конструкції, де в гумористичний дискурс уведено поклики на ті чи інший (переважно «канонічні») вислови із Шевченкових поезій («По Шевченку», орієнтовно 1893). Із Шевченком Самійленко Володимир як поета найбільше поєднує економність, стислість вислову, вміння складне явище, почуття чи думку виповісти небагатьма словами. Водночас природа цих висловів є загалом різною: у Шевченка це, як правило, бурхлива емоція, у Самійленко Володимир в багатьох випадках — розсудно-філософічна умоглядність, раціоналістичні роздуми, класичні метри. І все ж, попри відмінності в поетиці, Самійленко Володимир у свій спосіб, був продовжувачем ряду ідейних і тематичних стратегічних напрямів, заданих поетичною творчістю Шевченка. Поряд із поезіями (а це насамперед коло «натурфілософської» лірики, багато зразків гумору й сатири), у яких Самійленко Володимир поет інший часу й інший складу творчості, далеко відходить від тих об’єктів, що привертали увагу Шевченка, — існує ряд мотивів і тем, до яких звертався Шевченко і які по-своєму і на новому етапі розвивав Самійленко Володимир Значення непорушного аргументу в національний культурному мисленні набули формулювання із вірша Самійленко Володимир «Українська мова (Пам’яті том Шевченка», 1885), у якому образно розкрито роль поета у житті своєї нації; Шевченко порівнюється з тим, хто підняв на шляху доти ніким не пізнаний діамант і дав йому коштовну оправу (Самійленко В. Твори. К., 1990. Самійленко Володимир 52). Серед творів, у яких почуття поета підноситься до Шевченкової тривоги за долю України (пор. «Осія. Глава XIV. Подражаніе»), виділяється цикл «Ямби» (складається з п’яти творів). Окремі фрагменти циклу позначено неабиякою експресією («О, де набрати слів? де виразів найти / Для мук, що душу всю шматують, / Коли я подивлюсь, як лютії кати / У нашій хаті бенкетують?..»); водночас цей цикл, у якому продовжено класичну традицію «ямбів» як викривального, закличного, ораторського жанру, засвідчує, що, будучи вірним духу Шевченкової творчості, Самійленко Володимир — відповідно до природи свого таланту — культивує жанрові форми, стилістику, метрику багато в чому інший ніж та, що її донесено спадщиною Шевченка. Самійленко Володимир виступає як продовжувач тематики Шевченкової сатири, ведучи палку полеміку із шовіністично-імперським мисленням, із тими, хто не бачить України як окремого культурного явища («У Гайхан-бея», «Собаки»), а далі — і як незалежної держави. Ряд віршів Самійленко Володимир на цю тему, в яких звучить викриття облудної цент-ралістської політики, постав у роки, що передували проголошенню незалежної України («Істинно-руські заслуги», «Ділять», «Гриць і Афонька», «Слова й думки», «Україна тяжко плаче і ридає...»). У творчості Самійленко Володимир містяться непоодинокі звернення до власних «патріотів» (вірші «На печі», «Патріотична праця», «Пісня про свободу»), в яких Самійленко Володимир розвиває світоглядну позицію (навіть кілька художній мотивів), явлену в посланні Шевченка «І мертвим, і живим». У перегук із рядками Шевченкового вірша «Не гріє сонце на чужині» («Тойді повісили Христа, / Й тепер не втік би син Марії!») можна поставити вірш Самійленко Володимир «Ямби, І. — Як часто в час сумний», де фігурує «постать любая Христа» (страдництво якого зрештою стає об’єктом порівняння з долею України) та зі скорботою мовиться про відсутність видимих ознак очікуваного поступу людства і поліпшення становища рідної країни. До мотивів поезії Самійленко Володимир свого часу яскраво означених у текстах Шевченка, належить мотив уславлення пісні як культурного, психологічного, морально-етичного феномену — у вірші «Пісня», також і в драмі «Чураївна». Розробка цього мотиву виявляє суголосність із кількома творами Шевченка, особливо виразно — з віршем «Ну що б, здавалося, слова». Певну спадкоємність Самійленко Володимир із позицією Шевченка можна вбачати й у постановці проблеми долі жінки — в одному з ранніх віршів («Грішниця»); втім, таку традицію Самійленко Володимир міг засвоїти і з російський поезії 1840—70-х, у якій відчувається превалювання розумово-пафосного концепту, у цьому вірші дещо втрачено Шевченкову ліричну безпосередність. Все ж у темі жінки Самійленко Володимир більше схилявся до розгортання лінії «конструктивної» (чимало початків якої — у поезії попередника), пов’язаної не тільки з піднесеним захопленням жіночою красою як вінцем творіння, а й з уславленням почуття гідності, інтелекту, таланту жінки (драма «Чураївна»), Самійленко Володимир розглядав поетичну спадщину Шевченка і крізь призму своїх теоретичних міркувань про поезію. У рецензії на книжку теоретика л-ри і мовознавця B. Домбровського «Українська стилістика і ритміка» (1923) дослідник заперечив думку, ніби строфи, розпочаті рядком «Реве та стогне Дніпр широкий» (поч. балади «Причинна»), написано віршем колядковим, а вбачав тут чотиристопний ямб і вважав, що «в деяких уступах Шевченко звертався до тонічної версифікації» (Самійленко В. Поетичні твори. К., 1990. C. 515), це знайшло обґрунтування й підтвердження у віршознавчих студіях над творчістю Шевченка дослідників пізнішого часу. Те.: Твори: У 2 т. К., 1958; Твори. К„ 1990; Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Переспіви та переклади. Статті та спогади. К., 1990.