Опівдні 5 листопада минав зазначений термін. З останнім ударом годинника капітан Фарагут, вірний своєму слову, мав віддати наказ повернути на південний схід і залишити води північної частини Тихого океану.
Фрегат перебував тоді під 31°15' північної широти і 136°42' східної довготи. Японські береги були менше аніж за двісті миль під вітром. Настала ніч. Пробило восьму годину. Густі хмари заволокли серп місяця, що вступив у свою першу чверть. Легкими хвилями розбігалася вода з-під форштевня фрегата.
Я стояв на бакові, обіпершись па поручні штирборту(2). Консель, що знаходився поруч, дивився прямо перед собою. Матроси, піднявшись на ванти, спостерігали за обрієм, що усе звужувався у вечірніх [33] сутінках. Офіцери, приставивши до очей нічні біноклі, обнишпорювали води, огорнені передвечірньою імлою. Де-не-де місячний промінь, прорвавшись крізь хмари, кидав срібні зблиски на темпу поверхню океану. Але надходили хмари, і срібний слід гаснув у мороці. Позираючи на Конселя, я вирішив, що вперше за весь цей час він піддався загальному настрою. Так принаймні мені здавалося. Можливо, що вперше в житті нерви його напружилися під впливом цікавості.
(1) Корма — задня частина судна.
(2) Штирборт — правий борт судна.
— Ну, Конселю, — сказав я, — востаннє випадає нагода заробити дві тисячі доларів!
— З дозволу пана професора, скажу, — зауважив Консель, — що я ніколи не розраховував на цю премію. І якби уряд Сполучених Штатів пообіцяв не дві тисячі доларів, а сто, він не втратив би ні копійки!
— Ти правий, Конселю. Дурна витівка! І ми вчинили легковажно, вплутавшись у цю справу. Скільки часу змарновано! Скільки даремних хвилювань! Ще півроку тому ми могли б повернутися до Франції...
— У квартирку пана професора, — підхопив Консель, — при Паризькому музеї! І я б уже класифікував викопні зразки з колекції пана професора! Бабіруса, вивезена паном професором, сиділа б тепер у клітці в Ботанічному саду і приохочувала до себе цікавих із усіх кінців столиці!
— Усе це так і було б, Конселю! І, уявляю, як з пас будуть сміятися!
— Та вже ж! — відповідав спокійно Консель. — Я думаю, що будуть глузувати з пана професора. Не знаю, чи казати...
— Говори, Коиселю.
— ...і пан професор заслужив ці глузи.
— Ради Бога!
— Коли маєш честь бути ученим, як пан професор, не слід пускатися...
Консель не закінчив своєї люб'язності. Глибоку тишу порушив голосний вигук. Це був голос Неда Ленда. Нед Ленд кричав:
— Ого-го! А наша-бо штука під вітром, перед самим нашим носом!
Глава шоста
ПІД УСІМА ПАРАМИ
Весь екіпаж кинувся до гарпунера: капітан, офіцери, матроси, юнги, навіть механіки, що полишили свої машини, навіть кочегари, що залишили свої топки. Був відданий наказ зупинити судно, і фрегат ішов лише в силу інерції. [34]
Ніч була темна; і я здивувався, як міг канадець, при усій своїй пильності, що-небудь побачити в такому мороці. Серце в мене калатало так, що готове було розірватися.
Але Нед Ленд не помилився. І невдовзі ми усі побачили предмет, на який він указував.
У двох кабельтових від "Авраама Лінкольна", за штирбортом, море, здавалося, було освітлене зсередини. Це не було звичайним явищем світіння моря. Чудовисько, спливши в поверхневі водні шари, відпочивало в декількох туазах(1) від поверхні океану, і від нього струмувало це яскраве, незбагненної сили світло, про яке згадували у своїх повідомленнях багато капітанів. Якою ж надзвичайною потужністю мали володіти світні органи живого організму, що випромінювали таке чудове сяйво! Світний предмет мав контури величезного, подовженої форми, овалу, у центрі якого, як у фокусі, світло було особливо яскраве, у міру ж наближення до країв слабшало.
(1) Туаз — міра довжини, дорівнює 1,949 метра.
— Так це просто скупчення фосфоресціюючих організмів! — вигукнув один з офіцерів.
— Ви помиляєтеся, шановний, — заперечив я рішуче. — Ніколи фолади або сальпи не виділяють таку яскраву світну речовину. Це світло електричного походження... Утім, погляпьте-но туди! Світло переміщається! То наближається, то віддаляється. Тепер воно прямує до нас!
На палубі піднявся лемент.
— Струнко! — скомандував капітан Фарагут. — Кермо під вітер! Задній хід!
Усі кинулися по своїх місцях: хто до керма, хто в машинне відділення. І "Авраам Лінкольн", розгорнувшись на бакборт, описав півколо.
— Право руля! Хід уперед! — командував капітан Фарагут. Фрегат набрав великого ходу і став віддалятися від світної точки.
Я помилився. Фрегат тільки мав намір віддалитися, але надприродна тварина погналася за ним зі швидкістю, що перевищувала швидкість його ходу.
Ми затаїли подих. Швидше, навіть не страх, а подив прикував нас до місця. Тварина гналася за нами, ніби граючись. Вона зробила коло довкруж судна, що йшло зі швидкістю чотирнадцяти вузлів, обдавши його каскадом електричних променів, немов світним
[35] пилом, і миттєво виявилася на відстані двох або трьох миль від нас, залишивши за собою в морі фосфоресціюючий слід, що нагадував клуби диму, який викидає локомотив кур'єрського потяга. І раптом з-за темної лінії обрію, куди воно відступило, щоб узяти розбіг, чудовисько ринулося па "Авраама Лінкольна" із страхітливою швидкістю і, круто обірвавши свій біг у двадцяти футах від борту, згасло. Ні, воно не пішло під воду, інакше яскравість його світіння зменшувалася б поступово, — воно згасло відразу, немов джерело цього світлового потоку миттєво вичерпалося. І відразу ж з'явилося по інший бік судна, чи то обійшовши його, чи то прослизнувши під його корпусом. Щосекунди могло відбутися фатальне зіткнення.
Маневри фрегата мене дивували. Корабель рятувався втечею, а не вступав у бій. Фрегату належало переслідувати морське чудовисько, а тут чудовисько переслідувало фрегат! Я звернув на це увагу капітана Фарагута. У цю хвилину на його завжди врівноваженому обличчі було помітно неабиякий подив.
— Пане Аронаксе, — сказав він у відповідь, — я не знаю, з яким грізним звіром маю справу, і не хочу ризикувати своїм фрегатом у нічній пітьмі. І як накажете атакувати невідому тварину? Як від неї захищатися? Почекаємо світанку, тоді ролі переміняться.