Гранітна гряда ставала непрохідною, і незабаром нам довелося спуститися на берег. Над нами зяяло жерло кратера, що здавалося [270]отвором грандіозного колодязя. Крізь нього я бачив шматочок неба. Хмари, гнані західним вітром, застеляли часом своєю туманною завісою жерло кратера. Це означало, що хмари мчать на невеликій висоті, оскільки вершина вулкана здіймалася усього на вісімсот футів над рівнем океану.
Через півгодини після останнього мисливського подвигу канадця ми знову вийшли на підземний берег. Флора була тут представлена на широких галявинах дрібною зонтичною рослиною, відомою також під назвою ломикамінь, або морський кріп, що слугує чудовою приправою до їжі. Зеленим килимом кропу був покритий весь берег, і Консель зібрав кілька пучків цієї рослини. Що стосується фауни, представниками її були тисячі ракоподібних усіх видів: омари, краби-пустельники, креветки, мізіди, сінокосці, га-латеї і безліч черепашок: вужівок, багрянок і блюдечок.
Ми виявили неподалік чудесний грот і з насолодою розляглися на дрібному піску. Вогонь відполірував гранітні стіни й обсипав їх слюдяним пилом, що іскрився. Нед Леид випробував стіни і на стукіт і на дотик, намагаючись визначити їхню товщину. Дивлячись на нього, я не міг приховати посмішки. Розмова зайшла, як звичайно, про втечу. І я цього разу вважав можливим без особливого ризику обнадіяти Неда Ленда, сказавши йому, що капітан Немо повернув на південь тільки для того, щоб поповнити запаси вугілля. "І я сподіваюся, що він повернеться до берегів Європи й Америки, — сказав я. — Отоді-то і з'явиться нагода втекти з "Наутилуса"!"
Ми провели вже годину в цьому чарівному гроті. Бесіда, пожвавлена спочатку, майже завмерла. Сонливість опановувала нас. Поспішати було нікуди, і я не став боротися з дрімотою. Мені снилося, — а ми не вільні у снах! — що я веду рослинний спосіб життя молюска. Мені примарилося, що цей грот не грот, а моя двостулкова мушля...
Мене розбудив голос Конселя.
— Швидше! Швидше! — кричав він.
— Що сталося? — запитав я підводячись.
— Вода! Вода прибуває!..
Я підхопився на ноги. Море уривалося в грот, як потік, що прорвав перешкоду; і оскільки ми не були молюсками, довелося рятуватися.
За кілька хвилин піднявшись до вершини грота, ми уникли небезпеки потонути.
— Що тут відбувається? — запитав Консель. — Яке-небудь нове явище природи? [271]
— Ні, друзі мої! — відповів я. — Це приплив, звичайний приплив, що ледве не наздогнав нас, як героїв Вальтера Скотта! Рівень води в океані підвищився під час припливу, і, за законом рівноваги рідин у сполучених посудинах, піднявся рівень води й у озері. Ми відпекалися ножною ванною. А тепер бігцем до "Нау-тилуса"!
За три чверті години, прогулявшись довкола озера, ми повернулися на борт. Команда вже закінчувала навантаження, і "Наутилус" міг із хвилини на хвилину рушити в путь.
Одначе капітан Немо не віддавав наказу до відплиття. Чи не хотів він дочекатися ночі і вийти непоміченим з цього підводного каналу? Може бути.
Уранці "Наутилус" уже йшов відкритим морем, удалині від будь-яких ознак землі, у кількох метрах від рівня води Атлантичного океану.
Глава одинадцята
САРГАСОВЕ МОРЕ
Надія на повернення до європейських берегів щезла. Капітан Немо тримав курс на південь. Куди він вів свій корабель? Я не смів давати волю уяві.
У той же день "Наутилус" перетинав своєрідний район Атлантичного океану. Усім відомо, що існує тепла течія Гольфстрім. Від берегів Флориди вона направляється до Шпіцбергену. Біля сорок четвертого градуса північної широти Гольфстрім розпадається на два рукави. Головний плин направляється до північного сходу уздовж берегів Ірландії і Норвегії, другий рукав іде на південь до Азорських островів. Дійшовши до африканських берегів, південний плин описує витягнуту дугу і повертається до Антільських островів.
Течія ця, — скоріше кільце, ніж течія, — омиває своїми теплими водами ті спокійні, позбавлені постійного внутрішнього бігу води Атлантичного океану, що звуться Саргасове море. Саргасове море — воістину озеро у відкритому океані! Площа його така, що потрібно три роки, щоб тепла течія Гольфстріму зробила свій кругообіг по його окружності.
Під Саргасовим морем, власне кажучи, знаходяться глибини, що поглинули Атлантиду. Учасники наукових експедицій, що зустрічали тут цілі острови плавучих водоростей, які довго дотримувалися тієї думки, що це прибережні зарості затонулого материка, [272] котрі спливли на поверхню моря. Але імовірніше всього, що саргасові водорості приносяться в Саргасове море з узбереж Європи й Америки течією Гольфстрім. От саме ці плавучі водорості, крім інших ознак, і навели Колумба на думку про існування Нового Світу. Коли кораблі відважного мореплавця ввійшли в Саргасове море, то, на превеликий жаль команди, бурі пасма плавучих водоростей настільки утруднювали рух суден, що плавання в цих водах затяглося аж на три тижні!
Таке було море, яким рухався "Наутилус". Справжні луги! Суцільний покрив з водоростей-саргасумів ховав під собою блакитні води Саргасового моря. Покрив настільки щільний, що форштевень судна з трудом розсікав його. І капітан Немо, побоюючись за цілість гвинта, тримався на глибині кількох метрів під поверхнею вод.
Саргасове море дістало свою назву від іспанського слова "sargazo", що означає "фукус". Величезне скупчення цих водоростей утворює справжній рослинний риф.
Чим же пояснюється таке скупчення морських рослин у цій тихій заводі Атлантичного океану? Відповідь на це дає Морі, автор "Фізичної географії земної кулі".
"Пояснення подібного явища, — говорить він, — можна одержати шляхом найпростішого досліду. Якщо в посудину з водою опустити шматочки пробки або які-небудь тіла, що плавають, і надати воді в посудині кругового руху, то побачимо, що розрізнені шматочки пробки з'єднаються в центрі посудини, інакше кажучи, у найбільш спокійному місці. Уявіть, що посудина — це Атлантичний океан, кругова течія — Гольфстрім, а центр, де з'єднуються тіла, що плавають, — Саргасове море".
Я поділяю думку Морі. Мені довелося спостерігати подібне явище в умовах середовища, недоступного зазвичай для суден. Над нами, серед бурих водоростей, пливли стовбури дерев, повалені бурею в Андах або на Скелястих горах і принесені в ці води плином Амазонки або Міссісіпі, уламки кораблів, зламані кіли, рештки оснащення, обшивні дошки, такі облиплі черепашками, що вони не могли спливти на поверхню океану. Час підтвердить і інше припущення Морі, а саме, що всі ці предмети і рештки, які збираються упродовж століть, мінералізуються від дії морської води й утворюють невичерпні поклади кам'яного вугілля. Дорогоцінний запас палива, що завбачлива природа готує на той час, коли люди вичерпають кам'яновугільні копалини материків. [273]