Вони обоє дивилися на книжку, що лежала на столі.
— Я намагався запам'ятати, — сказав Монтег. — Але, хай йому грець, усе миттю вилетіло з голови! Боже, як мені хотілося б поговорити з брандмейстером Бітті! Він багато читав, у нього на все готові відповіді, принаймні так мені здається. Голос у нього, як масло. Я лише боюся, що він розрадить мене, і я знову стану таким, як був. Адже лишень тиждень тому, поливаючи книжки гасом зі шланга, я думав: "Оце весело!"
Старий кивнув.
— Той, хто не створює, мусить руйнувати. Стара як світ істина. Психологія неповнолітніх правопорушників.
— Так от, виходить, хто я такий!
— Це криється в кожному з нас. Монтег рушив до дверей.
— Можете ви мені хоч якось допомогти? Ввечері у мене розмова з брандмейстером Бітті, мені потрібна підтримка. Боюся, що я захлинусь у зливі його красномовства.
Старий не відповів і знову тривожно глянув на двері спальні. Монтег перехопив його погляд.
— Ну то що?
Фабер глибоко зітхнув, затамував подих, заплющив очі, міцно стиснув губи, потім ще раз зітхнув і нарешті видихнув:
— Монтег...
Він повернувся до Монтега і промовив:
— Ходімо. Я мало не дозволив вам піти з моєї домівки. Старий боягузливий дурень, ось хто я такий!
Фабер відчинив двері до спальні і пропустив Монтега в невелику кімнату, де стояв стіл, на якому лежали інструменти, мотки тонкого, наче павутина, дроту, крихітні пружинки, котушки, кристалики.
— Що це? — запитав Монтег.
— Доказ моєї ганебної боягузливості. Я стільки років пробув отут, у цих стінах, сам на сам зі своїми думками! Єдиною втіхою було поратися коло електронних приладів і радіоприймачів. Відтак моя боягузливість і воднораз бунтівничий дух, що заховався десь під нею, спонукали мене створити ось це.
Він узяв невеликий зеленавий металевий предмет, що нагадував кулю малого калібру.
— Звідки я взяв гроші на це? Звісно, грав на біржі, бо ж це останній порятунок для небезпечних безробітних інтелігентів. Отож я грав на біржі, працював над цим винаходом і чекав. Півжиття просидів, тремтів од страху і чекав, поки хто-небудь заговорить зі мною. Сам я не наважувався звернутися ні до кого. Того дня, коли ми з вами сиділи в парку, я знав, що ви колись завітаєте до мене, а от з вогнем чи з дружбою — важко було сказати. Оцей маленький апарат був готовий уже кілька місяців тому. А сьогодні, однак, я мало не дозволив вам піти — ось який я боягуз.
— Схоже на радіоприймач "черепашку".
— Але прилад не тільки приймає! — Він слухає! Якщо ви вкладете його в вухо, Монтег, я можу спокійно сидіти вдома, гріючи свої старі кістки, і водночас слухати й вивчати світ пожежників, вишукувати його дошкульні місця, не наражаючись на небезпеку. Я — наче бджолина матка, що сидить у своєму вулику. А ви робоча бджола, моє чутке вухо. Я міг би мати вуха в усіх кутках міста, серед різних людей, слухати все й аналізувати. Бджоли можуть загинути, а я сидітиму у безпеці, переживаючи свій страх з максимумом комфорту й мінімумом ризику. Тепер ви бачите, як я мало ризикую, якої зневаги я заслуговую!
Монтег вклав зеленаву кульку в вухо. Старий теж вклав собі в вухо такий самий прилад і поворушив губами:
— Монтег!
Голос лунав десь у глибині Монтегового мозку.
— Я чую вас! Старий засміявся.
— Я вас теж добре чую! — Фабер говорив пошепки, але голос його чітко лунав у Монтега в голові.
— Коли настане час, ідіть на пожежну станцію. Я буду з вами. Послухаємо вашого брандмейстера Бітті разом. Може, він один із нас. Я підкажу вам, що говорити. Ми слазно його розіграємо. Скажіть, ви зневажаєте мене за цю електронну боягузливість? Я вас виганяю на вулицю, в ніч, а сам залишаюся за лінією фронту; мої вуха слухатимуть вас, а за це можуть стяти голову вам.
— Кожен робить, що може, — відповів Монтег. Він уклав Біблію в руки старого. — Ось, беріть. Я спробую віддати якусь іншу книжку замість цієї. А завтра...
— Так, завтра я зустрінуся з безробітним друкарем. Хоч це зроблю для діла...
— На добраніч, професоре.
— Навряд чи ця ніч буде доброю. Але я весь час буду з вами, дзижчатиму вам у вухо, наче комар, коли знадоблюсь. І все-таки доброї вам ночі, Монтег, хай вам щастить.
Двері відчинились і зачинилися. Монтег знов опинився на темній вулиці, знов сам на сам зі світом.
Тієї ночі навіть небо ніби готувалося до війни. По ньому мчали хмари, а між ними, наче ворожі дозорці, плавали міріади зірок; небо, здавалося, ось-ось упаде на місто й перетворить його на хмару білого пороху; в червоній заграві сходив місяць.
Ось якою була та ніч.
Монтег ішов од станції метро; в кишені лежали гроші (він уже відвідав банк, який працював цілодобово — його обслуговували роботи); він ішов і слухав "черепашку", що гомоніла в вусі: "Мобілізовано мільйон чоловіків. Якщо почнеться війна, швидка перемога гарантована..." Раптом наринула музика і заглушила голос диктора.
"Мобілізовано десять мільйонів, — шепотів голос Фабера в другому вусі, — але кажуть, що один. Так спокійніше".
— Фабер! "Так".
— Я не думаю. Я просто виконую, що мені наказано, як це робив завжди. Ви сказали дістати гроші — і я дістав. Але сам я не подумав про це. Коли ж я почну діяти самостійно?
"Ви вже почали, коли це сказали. Але попервах вам доведеться покладатися на мене".
— На тих я теж покладався.
"Так, і бачите, до чого це призвело. Якийсь час ви блукатимете навмання. Але ось вам моя рука".
— Я не хочу переходити на чийсь бік, аби робити тільки те, що мені скажуть. Навіщо тоді переходити?
"Ви вже порозумнішали, Монтег".
Монтег відчув під ногами знайомий тротуар — ноги самі собою несли його додому.
"Хочете, я вам почитаю? Спробую читати так, щоб ви все запам'ятали. Я сплю лише п'ять годин на добу. Вільного часу досить. Коли хочете, я читатиму вам щовечора, на сон. Кажуть, мозок сплячої людини все запам'ятовує, якщо тихенько нашіптувати на вухо".
— Так, хочу.
"Тоді слухайте". — Далеко, на іншому кінці нічного міста, зашурхотіли сторінки. — "Книга Нова".
Зійшов місяць. Монтег ішов, безгучно ворушачи губами.
О дев'ятій годині, коли він вечеряв, гучномовець біля вхідних дверей сповістив, що прийшли гості, і Мілдред кинулася в передпокій так квапливо, наче людина, що втікає від виверження вулкану.