Коли у справу Клайда втрутились пани Ёелнеп і Джефсон, Мейсон вирішив подвоїти зусилля, щоб по змозі напевно забезпечити винесення обвинувального вироку Клайдові. Він побоювався молодого Джефсона не менше, ніж Белнепа; тому, взявши з собою Бертона Берлея і Ерла Ньюкома, він ще раз побував у Лікурзі і там, крім усього іншого, зміг з'ясувати: 1) де саме Клайд купив фотографічний апарат; 2) що за три дні до від'їзду на Біг-Бітерн він сказав м-с Пейтон про свій намір узяти з собою апарат і купити для цього плівки; 3) що в Лікурзі є торговець галантереєю на ім'я Орін Шорт, який добре знав Клайда і до якого тільки чотири місяці тому Клайд звертався по пораду в зв'язку з вагітністю дружини одного робітника, а також (це Шорт довірив, як величезну таємницю, Бертону Берлею, який відкопав його), що він, Шорт, рекомендував Клайдові такого собі лікаря Глена, який живе недалеко від Гловерсвіля; 4) коли розшукали самого лікаря Глена і показали йому фотографії Клайда і Роберти, він зміг упізнати Роберту, але не Клайда, і пригадав, в якому настрої вона до нього прийшла і що саме розповідала; ця розповідь ні в якій мірі не плямувала ні Клайда, ні її, і тому Мейсон вирішив поки що не займатись нею. І, нарешті, 5) завдяки тим же героїчним зусиллям на сцені з'явився той самий торговець в Утіці, в якого Клайд купив капелюх: він випадково наскочив у газеті на інтерв'ю, що його Берлей дав під час перебування в Утіці, і, впізнавши Клайда, портрет якого вміщено було тут же разом з портретом Берлея, поспішив розшукати Мейсона, який в результаті повіз з собою його свідчення, надруковані на машинці і належно оформлені.
До того ж дівчина, яка їхала на пароплаві "Лебідь" і звернула увагу на Клайда, пригадала і написала Мейсону, що Клайд був у солом'яному капелюсі і зійшов на берег у Шейроні. Цими відомостями цілком підтверджувалися свідчення капітана' "Лебедя", і Мейсон відчув, що провидіння або доля діють заодно з ним. І останнім, але найважливішим для Мейсона було повідомлення однієї жительки Бедфорда (штат Пенсільванія): вона писала, що вона і її чоловік провели тиждень, з третього по десяте липня, на Біг-Бітерні — жили в наметі на східному березі озера, в південній його частині. І от восьмого липня, годині о шостій вечора, коли вони катались човном, вона почула жалібний, сумний крик, — здавалось, жінка чи дівчина волала про допомогу. Цей крик доносився звідкись дуже здалека, неначе з-за острова, розташованого на південний захід від затоки, де вони ловили рибу.
Мейсон вирішив нічого не говорити про це повідомлення, так само як і про апарат та плівки, і про вчинок Клайда у Канзас-Сіті, і приховувати ці відомості, коли вдасться, аж до процесу, — тоді оборона вже не зможе будь-як спростувати або пом'якшити їх.
А Белнеп і Джефсон не могли придумати, що можна було б іще зробити: залишалось тільки муштрувати Клайда, щоб він зумів повністю заперечувати свою провину, посилаючись на душевну кризу, яку він пережив після приїзду на озеро Грасс; слід було також якось пояснити наявність двох капелюхів і чемодана. Правда, буз ще костюм, кинутий в озеро поблизу дачі Кренстонів, але після того, як там побував один дуже старанний рибалка, костюм було знайдено, почищено, випрасувано, і тепер він висів у замкненій шафі в конторі Белнепа і Джефсона. Залишався ще й апарат, який потрапив на дно Біг-Бітерну, але розшуки його не дали ніяких результатів, і Джефсон зробив висновок, що апаратом, мабуть, заволодів Мейсок, а тому слід якнайраніше, при першій же нагоді, згадати про нього на суді. Але поки що було вирішено заперечувати, що Клайд, нехай ненавмисно, ударив апаратом Роберту, хоч при повторному обслідуванні тіла — для цього довелось вийняти його з могили в Більці — на обличчі покійної ще збереглися сліди, що якоюсь мірою відповідали розмірам і формі апарата.
Почати з того, що Белнеп і Джефсон дуже мало покладались на Клайда як на свідка. Чи зуміє він розповісти про те, як усе це сталось, так відверто, так сильно і щиро, щоб переконати присяжних, ніби він ударив її, зовсім того не бажаючи? Адже саме від цього залежить, чи повірять йому присяжні, однаково, чи є сліди удару чи немає. А коли не повірять, що удар був ненавмисний, значить — напевне обвинувальний вирок.
Отже, вони готувались до процесу, а поки що намагались потроху добрати сприятливі відомості і свідчення про попередню поведінку Клайда. Але їм дуже заважало те, що в Лікурзі, прикидаючись зразковим юнаком, він насправді поводився зовсім не зразково і що його перші кроки на діловому поприщі в Канзас-Сіті закінчилися скандалом.
Було і ще одно дуже серйозне ускладнення, — це розуміли як Белнеп і Джефсон, так і прокурор: за весь час, поки Клайд сидів у тюрмі, жодна людина з його сім'ї або з сім'ї його дядька не з'явилась, щоб заступитися за нього, і сам він нікому, крім Белнепа і Джефсона, не казав, де живуть його батьки. Але ж, якщо взагалі можна було відстояти й обілити Клайда, надзвичайно важливо було б, — про це не раз говорили Белнеп і Джефсон, — щоб його мати або батько, хоч би сестра чи брат закинули про нього добре слівце! Бо інакше створюється враження, що він завжди був поганою вівцею, нікчемним створінням, і тому всі, хто знав його, тепер свідомо його уникають.
Через це, радячись з Дарра Брукхартом, вони заговорили про батьків Клайда і дізнались, що лікурзькі Гріфітси рішуче протестують проти появи на сцені будь-кого з їхніх західних родичів. Щодо становищаі в суспільстві, пояснив Брукхарт, між двома паростями цієї сім'ї — глибока прірваі, і лікурзьким Гріфітсам були б дуже неприємні всякі розмови про це. Крім того, не можна поручитись, що, потрапивши в Лікург, батьки Клайда не стануть іграшкою в руках жовтої преси. Брукхарт повідомив Белпепа, що, на думку Семюелай і Гілберта Гріфітсів, найкраще (коли Клайд не заперечує) не звертатись до його найближчих родичів. Власне, від цього в якійсь мірі залежатиме їх матеріальна допомога Клайдові.
Клайд був згоден з бажанням Гріфітсів, хоч ніхто з людей, які часто розмовляли з ним і чули, як він шкодував про все, що сталось, бо це — удар для матері, не міг мати сумнівів у тому, що він зв'язаний з матір'ю узами гарячої любові. Істина полягала в тому, що Клайд тепер відчував страх і сором перед матір'ю: він боявся того, як вона поставиться до його морального падіння, якщо не до падіння в очах громадськості, до становища, в якому він опинився. Чи повірить вона вигадці Белнепа і Джефсона про моральний переворот, який він нібито відчув? Але навіть крім цього, — тільки подумати, що вона прийде сюди і подивиться на нього, такого жалюгідного, крізь ці залізні прути, і треба буде витримати її погляд, і доведеться розмовляти з нею день у день! Її ясні, запитливі, вимучені очі! І в неї виникне сумнів, чи справді він невинуватий, — адже він почуває, що навіть Белнеп і Джефсон, незважаючи на всі їх плани, складені для його оборони, все-таки не певні, чи справді був ненавмисним цей удар. Вони не зовсім вірять цьому і, мабуть, так і скажуть їй. І чи зможе його побожна, богобоязлива мати, яка ненавидить усякий злочин, повірити йому більше, ніж вони?