— А все-таки мені було дуже шкода міс Олден. Я не міг тоді почувати себе щасливим, просто не міг. Я тільки намагався так поводитись, щоб люди не подумали, що я маю якесь відношення до цієї її поїздки, от і все. Я не знав, як інакше цього добитися. Я не хотів, щоб мене заарештували за те, чого я не робив.
— Та хіба ви самі не знаєте, що все це брехня! Ви ж знаєте, що брешете! — закричав Мейсон, неначе закликаючи весь світ у свідки, і його шаленства, пристрасного недовір'я і презирстваі було досить, щоб переконати і присяжних, і публіку, що Клайд — найза-пекліший брехун.
— Ви чули свідчення Руфуса Мартіна, молодшого кухаря, який їздив з вашою компанією на Ведмеже озеро?
— Так, сер.
— Ви чули, як він під присягою показав, що бачив вас з міс X у затишному куточку на березі Ведмежого озера і ви тримали її в обіймах і цілували. Було це?
— Так, сер.
— І це рівно через чотири дні після того, як Роберта Олден залишилась лежати на дні Біг-Бітерну! Що ж, ви і в цей час боялись арешту?
— Так, сер.
— Навіть тоді, коли тримали міс X в обіймах і цілували її?
— Так, сер, — тоскно і безнадійно повторив Клайд.
— Ну, знаєте! — загорлав Мейсон. — Ніхто б не повірив, що можна таке верзти на суді, якби ми тут не чули все це на власні вуха! І ви сидите тут і під присягою заявляєте судові, що могли розводити ніжності, обіймаючи одну обдурену дівчину, тоді як друга обдурена вами лежала на дні озера за сто миль від вас, і при цьому почували себе нещасним і мучилися докорами сумління?
— А все-таки саме так і було, — відповів Клайд.
— Чудово! Незрівнянно! — вигукнув Мейсон.
Стомлено зітхаючи, він знову витяг свою велику білу хустинку, обвів поглядом зал суду і почав витирати обличчя, усім своїм виглядом говорячи: "Ну й важке завдання!" Потім провадив далі з ще більшою силою, ніж доти:
— Гріфітс, тільки вчора, ось тут, на місці для свідків, ви під присягою показали, що, виїжджаючи з Лікурга, ви особисто не збиралися вирушати на Біг-Бітерн.
— Так, сер, не збирався.
— А опинившись із міс Олден удвох у номері гостиниці в Утіці і побачивши, яка вона втомлена і змучена, ви висловили думку, що якийсь відпочинок — невелика прогулянка, доступна вам при спільних ваших скромних коштах, — піде їй на користь. Так було?
— Так, сер, так, — відповів Клайд.
— Але до цієї хвилини вам і на думку не спадало поїхати саме до озер в Адірондакських горах?
— Ні, сер". тобто я не думав про будь-яке певне озеро. Я думав, що ми могли б, мабуть, з'їздити в яку-небудь дачну місцевість, — адже вони тут майже всі біля озер, — але я не мав на увазі ніякого певного озера.
— Зрозуміло. А коли ви запропонували це, саме вона сказала, що вам треба дістати які-небудь карти і путівники, — так?
— Так, сер.
— І ви пішли у вестибюль гостиниці й дістали їх?
— Так, сер.
— В гостиниці "Ренфру", в Утіці?
— Так, сер.
— А може, часом, де-небудь в іншому місці?
— Ні, сер.
— А потім, проглядаючи ці карти, ви з нею побачили озера Грасс та Біг-Бітерн і вирішили поїхати туди? Так це було, вірно?
— Вірно, так ми вирішили, — відповів Клайд, дуже нервуючись. Він уже шкодував, що заявив, ніби дістав путівники в утіцькій гостиниці. Може, тут знову приховано якусь пастку.
— Ви і міс Олден?
— Так, сер.
— І вибрали озеро Грасс, яке найбільш підходило, бо там усе особливо дешеве, — так це було?
— Так, сер, так.
— Зрозуміло. А оце ви пригадуєте? — і, взявши з стола кілька путівників (було засвідчено, що всі їх виявлено серед речей Клайда в його чемодані на Ведмежому озері в момент арешту), Мейсон вручив їх Клайдові.— Прогляньте їх. Це і є ті путівники, які я знайшов у вашому чемодані на Ведмежому озері?
— Неначе ті самі.
— Ті самі, які ви відшукали в кіоску гостиниці "Ренфру" і віднесли нагору, в номер, щоб показати міс Олден?
Чимало наляканий ретельністю, з якою Мейсон розбирався в цій історії з путівниками, Клайд узяв брошурки і покрутив у руках. Але штамп лікурзької гостиниці "Привіт з Лікурга — готель "Лікург", штат Нью-Йорк", був червоний, майже такий самий, як і червоний шрифт усього тексту, тому Клайд навіть тепер не побачив його. Він усе крутив довідники в руках і потім, вирішивши, що тут немає ніякої пастки, відповів:
— Так, мені здається, це ті самі.
— Ну, а в якому з них ви знайшли рекламу гостиниці на озері Грасс і тамтешні ціни? — підступно випитував Мейсон. — Чи не в цьому?
І він знову подав Клайдові той самий довідник з лікурзьким штампом і вказав сторінку з тим самим оголошенням, на яке Клайд колись звернув увагу Роберти. В центрі була надрукована карта: Індійських гір разом з озерами Дванадцятим, Грасс, Біг-Бітерном та безліччю інших, а внизу карти була чітко позначена дорога, що веде від озера Грасс і станції Ган-Лодж на південь, повз південну частину Біг-Бітерну до Бухти Третьої милі.
Побачивши знову через стільки часу цю карту, Клайд раптом вирішив: Мейсон, мабуть, намагається встановити його поінформованість щодо тієї дороги, — і боязко, нетвердо відповів:
— Так, можливо. Нібито він схожий на той. Здається, це він і є.
— А точно ви не знаєте? — похмуро і невблаганно наполягав Мейсон. — Ви не можете, прочитавши це оголошення, сказати, чи той це путівник, чи не той?
— Схоже, що той, — ухильно відповів Клайд, проглянувши те саме оголошення, яке змусило його спочатку вибрати озеро Грасс. — Думаю, що, мабуть, той.
— Думаєте! Думаєте! Стаєте обережнішим, коли справа доходить до чогось конкретного. Гаразд, погляньте-но ще раз на цю карту і скажіть мені, що ви там бачите. Чи не бачите ви на ній дорогу, яка веде на південь від озера Грасс?
— Бачу, — не зразу, похмуро і трохи різко відповів Клайд, — так змучила його ця людина, яка твердо вирішила зацькувати його, загнати в могилу.
Клайд смикав карту і удавав, ніби розглядає її, як йому було наказано, але побачив тільки те, що вже бачив колись давно, в Лікурзі, перед самим своїм від'їздом у Фонду для зустрічі з Робертою. І ось тепер цим користуються проти нього.
— Як же вона проходить, ця дорога, скажіть, будь ласка? Будьте ласкаві, скажіть панам присяжним, звідки і куди вона веде?
І Клайд, засмиканий, заляканий, зовсім ослаблий фізично, відповів: