АНГЕЛ ДИВОВИЖНОГО
Фантастичний етюд
© Український переклад. В. В. Вишневий, 1992.
Так ситно, як того вогкого та гнилого листопадового дня, я ще не обідав: досить сказати, що навіть нелегкотравні trufle (1) зайняли на моєму столі не найчільніше місце. Після трапези я сидів сам-один у їдальні, задерши ноги на коминкові ґратки й зіпершись ліктем на столик, якого підтягнув ближче до вогню,— на ньому стояв такий-сякий десерт, що ряснів, проте, пляшками різних вин, коньяків та лікерів. Зранку я* прочитав цілу купу книжок: "Леоніда" Гловера, "Епігоніаду" Уїлкі, "Пілігримство" Ламартіна, "Колумбіаду" Берлоу, "Сіцілію" Такермана та "Дивовижі" Грісуолда,— і через те, мушу признатися, трохи очманів. Я спробував привести себе до тями, ковтнувши лафіту: раз, і ще раз, і ще... А коли не помогло й це, з відчаю схопився читати газету, що випадково трапила під руку. Спершу ретельно проглянув шпальту "Будинки в найми", тоді шпальту "Загубився собака", а потім дві колонки про "збіглих" — дружин та кравчиків-шевчиків. І, нарешті, з великим запалом накинувся на передову статтю, але, прочитавши її від початку й до кінця і не зрозумівши ані словечка, подумав, що її, либонь, написано по-китайськи, а тому перечитав від кінця до початку — з тим самим успіхом. Я вже ладен був з огидою відкинути
"Чотири ті сторінки, труд легкий,
Якого годі ганити поетам",
коли увагу мою раптом привернула маленька замітка, в якій писалося:
"Шляхи, що ведуть людину до смерті, так само дивні, як і незліченні. В одній лондонській газеті повідомляється про випадок смерті з воістину дивовижної причини. Якийсь чоловік забавлявся грою у "видування дротиків", яка полягає в тому, що довгу голку, закутану в ганчірочку, вставляють до бляшаної рурки і видмухують, цілячись у круглу мішень. Ненароком він вставив голку не з того кінця рурки й, замірившись дмухнути якнайдужче, з силою втягнув у себе повітря. Голка потрапила до горла, далі проникла в легені, й за кілька днів його не стало".
(1) Трюфелі (фр.).
Уздрівши таке, я, сам не знаю чому, страшенно розлютився.
— Та це ж мерзенна брехня! — вигукнув я,— недотепний розиграш... жалюгідна мазанина якогось недолугого писаки... що набив руку на небилицях у тому "царстві кокні"! Ці газетні спритники, знаючи крайню легковірність нашої доби, навчилися вигадувати різні химери, або, по-їх-ньому, дивовижні пригоди; але для мислячої людини (як-от для мене,— додав я в дужках, мимоволі почесавши собі носа), для здорового розважливого розуму, який є у мене, відразу цілком очевидно, що найдивовижніша подія останнього часу — це якраз незвичайне збільшення самих тих "дивовижних подій"! Що ж до мене, то я віднині не збираюся вірити всьому, де є хоч щось "незвичайне"!
— Майн Готт, який ше ти, знацця, тугень! — відповів мені раптом дуже дивний голос, я такого ще ніколи не чув. Спершу я подумав, що то мені просто гуде у вухах,— так буває, коли людина хильне надміру,— але наступної миті
я зважив, що звуки ті більше нагадують гупання товстою палицею по стінках порожньої діжки; я, певно, так і лишився б при цій думці, якби не цілком виразне звучання окремих слів і навіть складів. Я загалом аж ніяк не скаржуся на слабкі нерви, а ті декілька келихів лафіту ще додали мені снаги, тож, не відчувши ніякого страху, я тільки підвів неквапом очі й пильно роздивився по кімнаті, шукаючи непроханого гостя. Однак нікого не побачив.
— Пфуй! — перервав голос ті оглядини.— Та ти, липонь, піяний, знацця, як швиня, штшо не патшиш мене пегет самим носом.
Тут я подумав, що варто глянути й прямо перед себе,— і справді, з того боку столу сиділа геть несказанна проява — не знаю, як її й описати. Тулуб був немов винна бочка чи, може, барило з ромом абощо,— одне слово, тулуб Фаль-стафа. Знизу з великого барила висувались два менші барильця, які мусили правити за ноги. Замість рук з верхньої частини того одоробла стирчали дві величенькі пляшки шийками назовні. Наскільки я розібрав, у чудиська була й голова — дебела солдатська фляга, схожа на велику табакерку з діркою посередині вічка. Ця фляга (з розтрубом на маківці), неначе лицарський шолом, насунутий на очі, стояла на ребрі барила, повернувшись до мене діркою; через ту дірку, стулену, мов уста манірної старої дівиці, потвора й видавала гуркотливі та буркотливі звуки, що їх вона, певне, вважала за розбірливу мову.
— Я кашу,— сказало чудисько,— ти, липонь, піяний як швиня, бо ситиш напготи і не патшиш мене ситіти тут; і я кашу такош, штшо ти штше тугніший від багана, бо не фігиш тому, штшо натгуковано тгуком. Усе це — пгафта, штшига пгафта — кошне слофо ф хазеті.
— Хто ви такий, скажіть на Бога? — спитав я, зберігаючи повну гідність, хоча був трохи збентежений.— Звідки ви тут узялися? І про що це ви говорите?
— Штшо то тохо, сфітки я тут узявся,— відповіла дивна персона,— це не тфого гозуму спгава; а штшо то тохо, пго штшо я ховогю, то я ховогитиму те штшо тгепа; а штшо то тохо, хто я є, ну... так я з'явифся тут, штшоп ти сам попатшиф.
— Ви — п'яний пройдисвіт! — сказав я.— Зараз покалатаю у дзвоник, прийде мій лакей і викине вас на вулицю.
— Ха! ха! ха! — озвався цей тип.— Хи! хи! хи! Так ти ш не змошеш.
— Не зможу?! — вигукнув я.— Що ви таке кажете? Що я не зможу?
— Покалатать у тсфоник,— відповів він, ще й зобразив якусь подобу усмішки на своєму огидному пискові.
Вчувши таке, я спробував скочити на ноги й здійснити свою загрозу; але той негідник неспішно перехилився через стіл і, добряче штурхнувши в лоба шийкою однієї зі своїх довгих пляшок, повалив мене назад у крісло, з якого я був уже майже підвівся. Я був прикро вражений; якусь хвилину я навіть не знав, що тут робити. Тим часом він повів далі свою бесіду.
— От патшиш,— промовив він,— кгаштше ситіти тихо; а тепег ти тізнаєшся, хто я є. Похлянь на мене! Тифись! Я є Анхель Тивофишнохо.
— Що дивовижного, то вже точно,— насмілився відповісти я.— Бо мені завжди здавалось, ніби ангели мають крильця.
— Кгильця! — загорлав він розлючено.— Навіштшо мені кгильця? Майн Готт! Тши ти маєш мене за кугтша?!
— Ні... Ой, ні! — налякано скрикнув я.— Ви не курча... Аж ніяк!