Він похитав головою. І не сподівався він в Покутівці з уст гімназистки таке почути. Він цілком зчудований.
При тих його словах покрилося її личко гарячою краскою.
Змішалася.
Другий раз він цього з її уст не почує. Добре!
Се "добре" було таким голосом сказане, неначе йому хто несподівано гарячий ніж під серце встромив.
"Панно Ево!"
"Що?" — вона стала поважна, й неначе перед його очима виросла.
"Бачите, який я? По раз другий я…"
"О… нічого… скільки голов… стільки й гадок", — відповіла.
Мовчки пішли дальше.
Нараз сталося щось несподіване. Він опинився перед нею, мов вкопаний, і сказав зміненим голосом: "Панно Ево, усміхніться!"
Дівчина глянула з переляком на нього.
"Я вас прошу".
Вона похитала поважним заперечуючим рухом голови.
"Я вас прошу".
"Я не можу. Ви глузуєте".
"Ні. Я цілком поважно прошу. Як свою сестру, усміхніться!"
Вона глянула вдруге в його очі й опустила погляд.
Вони в нього ждали, були такі повні несказанної чистої щирости в тій хвилі й просили.
Вона мимоволі усміхнулася — а з тим і на його гарнім молодім обличчі указався, мов сонячний промінь, усміх.
"Дякую", — сказав коротко. Якийсь час ішли не промовляючи до себе жадним словечком, віддалені о крок від себе, мов двоє слухняних дітей, висланих кудись матір’ю, кожде з своїми думками зокрема.
*
Був поважний й лише час від часу спинявся його погляд на ній, неначе взяв її від хвилі, як заговорила про силу "блуду", під свою мужеську опіку.
Нараз вона кликнула: "Гляньте, пане Цезаревич, гляньте тут — тут!" — і показала рукою направо. Тут, де росли густо дерева, дуби, береза, граби й вільхи, заблистіла проти сонця, що клонилося жевріючи, — вода ставу. Обоє направилися туди мовчки.
Він доглянув воду.
Сонце, здавалося, утікало перед ними між деревиною. По разові кидалося їм золотими клаптиками збиточно по ногах, колінах, там знов просто в обличчя, на груди, там на плечі, доки не опинилися над самим берегом ставу.
Лежав розкішний, темно-зелений під берегом лісу й в хвилі непорушно спокійно.
Вона глянула цікаво на юнака й по її устах заграв любий й тріумфуючий усміх. Що він каже про став на отсім місці?
"Рай", — відповів коротко. Коло густо виростаючої трощі, що буйно затягнулася недалеко берега, заслоняючи собою парохіальний паркан, лежав невеликий човен.
Се її човен, сказала, мов рекомендуючи йому якогось свого доброго товариша. А там, далеко… на противній стороні берега, бачите? Се човен… І вже більший… панства Ґанґів. Пізнаєте?
"О так. Вже поорієнтувався".
Чи вода глибока неприманчива? Коли вона сама приходить сюди по якімсь гніві чи зворушенню, то їй так мило й вона вспокоюється. А п-ні Др. Емі, противно, не любить воду. Називає її "Unheimliches element"[48]. А знову бабуня заходить, так як і вона сюди, лише крадькома, аби родичі не знали… й ніхто зі слуг не знав, не слідкував за нею. І тут вона висипляється. Тоді вона сторожить над нещасливою, щоб та не скотилася часом у воду… водяний холод… її з блуду опритомнює.
Юліян поглянув, як недавно, на неї, але не сказав ні слова.
Став тягнувся у всій своїй величині попід ліс, а коли сей скінчився, відслонив вид на поля. На деяких пишався ще золотистий хліб… деякі загони перемінилися в стернину… а все було рівне… рівнесеньке… й здавалося… ген в далечині з небозводом.
Обоє стояли й гляділи мовчки на воду. Обернені вже спиною до лісу, мали, крім виду на став, ще й впрост перед собою за ставом, хоч і далеко, вид на сільську дорогу, що бігла паралельно, ніби здоймаючися незначно вище нього… в інші сусідні околиці, а він… десь чим раз більше, як здавалося, звужався й зник.
Вони вернули берегом і лісом додому… зачиняючи щільно фіртку за собою.
Заким вийшли з-над берега ставу й лісу — Юліян сказав: "Ви, певно, маєте й тут десь своє улюблене місце?"
Вона притакнула головою.
"Де саме? — він оглянувся… — Тут або там? Або там, може… там, де лавка? Я її саме аж тепер відкрив".
"На однім з тих… недалеко лавки… коло неї бабуня висипляється".
"Близько берега — неправда? Троща все закриває. Як живий параван. Тут повинна десь недалеко гойдалка висіти, — сказав він знов, мов непритомним взором, — звернена в глиб лісу… й глядіть, тім казкам в лісі… які тче і виявляє ліс".
Вона дивилася на нього без слова…
Він пішов, ледве подавши їй руку.
Вона так само мовчала. Ніколи не виявляла просьбу, щоб приходив, а він нічого не обіцяв. Лише коли, здавалося, минув якийсь час і надносив з собою… тугу… й порожнечу… він з’являвся. Тоді не бачили ні родичів, ні нікого іншого між собою… лише подавали собі руки і йшли в сад. Він став їх обов’язком, їх сумлінням і там розворожувались їх язики.
*
В дві неділі пізніше настала сльота. Дощ падав безнастанно грубими краплями й зсувався з дня на день, і по шибках. Він полокав деревину по садах і лісу, розмокав стернину й не хотів уставати. По ночах хлипав, бився з вітром, а в днину сік. Так вже чи не третій тиждень.
Одної такої сірої днини по обіді, коли Ева сиділа при вікні й дивилася дожидаючими очима на ліс, котрого найвищі дерева гнулися й подавалися, куди їх вітер силував, як з нього, а може, ще більше і з ставу, здоймалися легкі мряки, воліклись кудись сірим серпанком і не вертались і нудились. О. Захарій перебував в своїй канцелярії… їмость зі слугою… в амбарі… де млинковано збіжжя на свіжий хліб, і тишина стала грізлива.
Сидячи так, мов потонула всією душею в погляді мряки, зачула раптом тупіт коня, а майже рівночасно майнув перед вікном якийсь їздець і щез.
Цезаревич!
Вона жахнулася й погнала до своєї кімнати. Се сталося так скоро, так несподівано, неначеб хто вдарив п’ястуком в шибу — а сам втік. Краска, що загоріла на її блідавім обличчю, мінутно зникла, лиш раптовий переляк потряс нею, а в серце ніби молотом вдарило.
Ще воно товкло сильно… ще чуло себе… ніби на електричних спружинах, а відтак відітхнула й протерла чоло, стиснула уста, сперлася на крісло й ждала.
З притикаючих до її кімнати покоїв мусів кождої хвилі вдарити й голос. І справді.
Вона не помилилася. За хвилин кілька зачула голос батька, а за тим і голос Юліяна Цезаревича. Дзвінкий, свіжий, і, як їй здавалося, повний чогось такого, що задрожала, "як вівця", сказала собі й викривила молоді уста.