Що ж до самих властителів: то це тої самої днини погнали дві карети, упряжені найпалкішими кіньми зі стайні фон Ґанинґаймів, до резиденції. Одна з кількома вищими урядниками, що постановили за всяку ціну вдержати загрожене продажею добро — на чолі з найздатнішими зі всіх урядників гірництва — завідувателем магазинів найдорожчої криці; а друга — з гарною англічанкою в тій самій цілі, що й завідательство. Заким муж виїде, вона мала в імени його упросити міродайну особистість дібр релігійного фонду о продовження терміну сплачення довгу. Наколи б се вдалося хоч почасти, він мав би тоді сам виїхати, оскільки обставини позволили б справу настільки полагодити, що рати, якими сплачувались довги, малися б точніше й більшою сумою висилати.
В кілька день вернули.
По дорозі з поворотом, коли так само карета за каретою точилися — нещасна жінка, що їхала з своєю вірною слугою, ломила час від часу німо руки й заносилася плачем. Всі її просьби й благання у відповідних властей і мужів узгляднити їх, Ґанинґаймів, положення, що грозило катастрофою, остали без наслідків. Ще кілька годин задержувалися карети, щоб переїжджі перепочили. Тоді до її замкненої купе приступив вищезгаданий завідатель і вспокоював її. Про нього оповідано, що був з свого фаху не лиш один з найздатніших і найобразованіших, але й особисто впливовий, котрому рідко коли не йшло по плану. Сам ще молодий, батько кількох дітей і муж прекрасної благородної жінки, він тепер потішав горем прибиту жінку, вмовляючи й пересвідчуючи її, що їх становище ще не захитане наповажно, доки її муж і вона посідали приятелів. Бути може, що іншим разом було б сему гарному чоловікові вдалося чужоземку ввести в інший настрій, але сим разом він помилився. Вона через хвильку мовчала, опісля подякувала йому за співчуття ласкавими словами й сказала: "Сим разом я вам не можу повірити, Ц е з а р е Б о р д ж і ю[66], на те я надто а н г л і ч а н к а. Впрочім і ваше становище загрожене… в вас є жінка й діти. Але вам світ отвертий, яко молодий ще урядник гірництва можете собі й деінде при ваших здібностях найти хліба. Ми з мужем упораємося". І, роблячи мах рукою, що він відпущений, притиснула чоло до противної шиби карети, не глянула більше на нього.
Він відступив і подався до своїх товаришів, що ждали на нього в другій бричці й підкріплялися наборзі розпакованою їдою й трунком. Вона відчуває, що опинилася на березі безодні. Вона мудра. Недарма англічанка. Але то нічого не поможе. А він? Він усміхнувся одним кутиком уст. Він свого "хліба" не потребує шукати "в світі", він був осторожний і предбачував всякі можливі евентуальности.
Скінчивши своє оповідання, Юліян вмовк і поглянув далеко вперед себе. Тому що Ева стояла ще мовчки під вражінням оповіданого — він остаточно обізвався; жоден з добродіїв-урядників гірництва не міг довго потішитися припадком частинками грошевих і матеріальних процентів з майна вельможів. Лиш один-однісенький той завідатель стояв забезпечений… спокійний посередині… розпадаючоїся урядничої громади.
Ева підняла зчудовано голівку. "Справді?"
"Так".
Як він називався? Бо її бабуні брат, стрийко А л ь ф о н с також був у тодішних часах завідателем у Ґанинґаймів.
Він не знав.
Йому не хотілось більше про те говорити. Стрийко був взоровим управителем, мабуть, знав видобутим матеріалом мудро управляти. Він до сьогодні в ушануванню. Сказавши се, Ева поглянула на обличчя Юліяна, що видалось їй замкненим і поважним, і шукала вперто його очей, коли ті мов чогось уникали зустрічатись з її поглядом.
"І не можете собі пригадати імени того завідателя?"
"Ні, панно Ево".
"Але ваша тета, певно, знає?"
"Мабуть, лиш я її не питав. Мене в той час, а то дуже коротенький, який я там перебував, що інше займало, як життя й господарка якоїсь чужої родини, що віддалася в руки на ласку й неласку, може, не так обставинам, не числившися з ними поважніше, як завідуючому персоналу й своїм пристрастям і тому, як говорено, яка праця — така сума".
Їй здавалося, що від Юліяна повіяло наче холодом. Вона спустила погляд.
"А гарна англічанка?"
"О, вона не пропала, панно Ево. Покинувши нещасне місце колишнього, так дорогоцінного джерела й безжурного життя, замешкала на якийсь час у столиці, звідки вийшла пізніше заміж за високого урядника тої власти, котра зконфіскувала маєток Ґанинґаймів… і прилучила його до релігійного добра".
"А він?" — спитала.
"Вам не відомо, як він скінчив?"
Вона поглянула на нього переляканими очима, наче на лихім вчинку спіймана.
"Так. Дещо від бабуні. Він, Йоахим, не міг пережити утрати майна і, виїхавши відтіля, стратив себе. Ніхто не сказав про те лихого слова. Нікого Ґанинґайми й не скривдили. Хто їх знав і про них чув, назвав їх лише нещасливими".
Сказавши се, Ева вмовкла й опустила руки на коліна.
Юліян піднявся з свойого місця.
"Ви хочете йти?"
"Маю охоту піти проти вашого батька, хоч не знаю куди. Чи він виїхав?"
"Ні. Але саме нині перша лекція катехизації, а се займає в нього звичайно більше часу. Він вчить в школі дітей певний час, а опісля забирає їх громадкою, йде з ними куди-небудь в поле, щоб освіжитись, і оповідає, чи радше доповнює їм тут, що їм доступне з Христової науки".
О він, той її батько, вчить ідеально релігію. Се його "армія", говорить, котру він виховує для спасителя й свого народу на будуче, поучує їх, що перший обов’язок є любити Бога, шанувати науку Христову, а другий — любити свій народ і свою землю. Се ціла його втіха, впевняє нас, коли іноді мама, бабуня, а подекуди й я, робимо йому закиди, що він витрачує забагато часу для дітей, а займається замало полевою господаркою або й іншими ділами, що приносили б в хату матеріальний дохід.
Юліян прикусив уста й поглянув нервово на годинника.
Була саме шоста.
"А мені так важно з ним сьогодні поговорити. Завтра або позавтра я мушу необхідно вертати додому". Тут розповів наборзі про батьковий виїзд до купелів, не згадуючи нічого про властиву причину свого приходу на парохію.
Ева поблідла.
"А я не знала нічого", — обізвалася по хвилі нерівним голосом.
"Та й я не знав нічого. Все прийшло несподівано", — промовивши се, обом нараз не стало дальшої теми.