*
Кілька день по тім померла пані Альбінська, привівши мертвого сина на світ, а забравши від Ольги слово, що та ніколи не покине її дітей, хоч би і що було.
Говорили пошепки, що се сталося зі зворушення внаслідок тяжкої сцени між мужем з нею. Причиною сцени могла бути смерть мого батька, прокльони бабуні і моя присутність. Тоді завідатель замкнувся на три дні в своїй кімнаті. А коли опустив її, було його гарне темне волосся сиве, дарма що числив ледве понад тридцять років.
Від того часу ділась кудись його звичайна гордість, бодай не вдаряла вона в такій мірі, як досі. А то "Цезар Борджій", як його називали його неприхильники і противники в урядничих кругах, явно і впрост бував деспотом. Він став похмурим, усміхався лиш рідко, а до людей бувавприступнішим, їздив часто з інженером і деякими робітниками в шахти.
Поважна і сумлінна праця стала йому потребою, працював фанатично в користь свого принципала… а про трагедію, що сталася в його хаті, не торкався ні словом.
Здавалося, зі смертю тої, його гарної, загально любленої, дорогої жінки, пішло все в забуття. Було неначеб велика, кам’яна плита, що закрила її гріб, поглинула і все те, що пхнуло її навіки в землю.
Ольга Альбінська, наша тета Оля, остала в домі завідателя дальше і обняла цілком заряд дому, займаючись попри то і щиро невтомно вихованням осиротілих дітей.
Я виховувався між ними.
Для завідателя я не існував. Переходив попри мене, мов мене не було. Лиш раз, коли я був післаний тетою Олею передати йому до його працівні якесь важне письмо, він не прийняв його. "Як нема кого іншого послати до мене в яких-не-будь справах, я можу і пождати". І, вчинивши незначний рух рукою на знак, щоб я вийшов, віддалився сам другими дверми з кімнати. Кілька хвиль пізніше я чув, як він казав до панни Олі: "Як нема кого іншого до пересилки і чим-небудь до мене, я пожду. Ти знаєш, як мені та завзята фізіономія противна. Хліба-соли я не жалую нікому… але глядіти і терпіти її коло своєї особи я не обов’язаний".
І справді. Від тої пори мене ніколи до нього не посилали. Я вспокоювався, ріс, вчився і, держачись інстинктовно від тої пори далеко від нього і його дітвори в спільній забаві, я "гартував" себе. А з часом я перестав і зовсім, хоч би і потайки, плакати. Наказ бабуні і бажання батька бути сильним, чесним врізались залізом в мою дванадцятилітню душу і грозили якимось мечем Дамокловим[87] наді мною і, здається, так було добре, лише в молодій душі сонце неначе на все зайшло. В ній було похмуро і непривітливо, а в однім я на все життя переконавсь: для завідателя, поляка, я остався до кінця життя якимось "Memento’м mori"[88] і розумів тому і його антипатію до мене, про яку повідомляв мене зчаста-густа його любимець, синок Франусь, мій ровесник. Але я вчився не согірше, уникав так батька, як і сина, і час минав однаково. Коли прогрішався я все-таки хлоп’ячими провинами, він мене сам карав. Раз своїм усміхом диявольним, погірдливим, котрим мене невимовно упокоряв — то знову і карбачем. "Для такої шкіри треба окремої системи", — говорив, ніби оправдуючись перед панною Ольгою, що зціпивши зуби в таких хвилях, ніби слухала і німіла. Провиною моєю були по більшій части мої невмолимі п’ястуки, котрими я боровся проти потайної злоби доносів на мене вищеназваним любимцем, Франусем.
Бабуню я ніколи не бачив і не діставав і письма від неї. Знав лише від вчителя Рибки, що вона випровадилася з сестрою з нашого гарного мешкання, спродавши його на "довг", і переселилася до якогось малого домика з садком, де жила з сестрою, удержуючись по більшій части скупо з своєї пенсії, рисунків, виучування гафтів на оксамитах і шовках, а часами брала і деяку панянку з кращого дому під свою опіку з провінції на мешкання і харч, щоб могла відти учащати до вищих шкіл.
*
Одинокою розрадою мого невеселого життя були для мене хвилі, котрі я смів перебувати в кімнаті тети Олі, де вона мене вчила на відміну з Рибкою. Вона — по-німецькому і математики, краснописі, він — по-українському, латини і інших предметів. Але його хвилі були обчислені для мене. До того мав він все щось з нею до обговорювання, на який-то час мене висилали до його недалекого мешкання, де я мав виучуватися вокаблі і виробляти письменні завдання і де мені було опісля дозволено — також на назначений час — гратися з його великою правдивою "Бернгардинкою" — собакою Бісьою.
Тут я з нею боровся, випробовував свої хлоп’ячі сили, тут я мав свої перші спроби танців з нею і тут вона винагороджувала сироту за всі її самітні хвилі… без любови і тепла, облизуючи мені обличчя, уста, руки, а лягаючи на землю, дозволяла коло себе спочивати, ба іноді в похмурих днях і на своїй великій кудлатій голові і шиї і засипати.
Так доки не минув другий рік і не настала одна спасенна днина. В тій-то заявила мені панна Ольга Альбінська, закликавши мене до своєї гарної, біленької кімнатки, котру я так дуже любив, що по листуванню з бабунею про мене, моє поведення і заховання та відношення проти мене пана завідателя Альбінського і по листуванню з моєю сестрою Зонечкою, він, вчитель Рибка, авансувавши на надучителя народної школи в М., ж е н и т ь с я з моєю сестрою, і мене мають опісля забрати до себе, де б я міг, як інші людські сини, учащати до школи.
"Не до бабуні?" — спитав я, розчарований.
"Не до бабуні, мій синочку", — відповіла і погладила мене пестливо по голові, притискаючи мене тепло до своєї груді.
І я нічого більше не казав. Відвик давно про своє внутрішнє говорити. Крім тети Олі, не обходило се нікого. Зонечка… віддається за Рибку… бабуня оказалась взглядом мене без серця, відкинувши мене по утраті мого доброго батька… що один наділяв мене найбільшою любов’ю, мов кавалок дерева, а сам Рибка… у котрого мав би я опісля жити… він сам… я затиснув губи і вибіг з її кімнати до стайні, до коней, де був молодий Олекса, що, крім тети Олі, був для мене прихильний, говорив по-українському і позволяв мені до ріки на коні їздити.
*
Вчитель Рибка не здавався мені "вірним". Він і говорив зі завідателем, і працював з ним разом в його робітні, що мені не подобалося, і ходили часом до магазинів. Коли я про се спімнув одного разу теті Олі, вона усміхнулася і відповіла: "Є праця, — мовляла, — котру ми сповняємо не лиш ради нашого власного особистого хісна і також існування, але є і інша. Ми є обов’язані і для других працювати. Як будеш дорослим, зрозумієш се сам.