Другого дня, десь так о четвертій годині, Філіпп розшукав вулицю Сантьє і знайшов Жірудо, що сидів, ніби дикий звір у клітці, в невеличкій комірчині-антресолі, де була ще грубка, столик, два стільчики й трохи дровець. Те приміщення викривало себе чарівними словами "Бюро передплати", що стояли чорними друкованими літерами на дверях, і словом "Каса", написаним від руки й приліпленим вище. Під стіною навпроти капітанового столика тяглась довга лава, на якій сидів і їв чоловік без руки, що його Жірудо звав Колоквінтом24 — напевне, через єгипетський колір обличчя.
— Славно! — сказав Філіпп, обдивляючись кімнатку.— Оце так ти влаштувався! Ти, що був під командою бідолахи полковника Шабера під Ейлау! А бодай йому чорт! А бодай йому сто чортів, які чудові офіцери!
— Авжеж! Трах-тарарах, тепер чудовий офіцер виписує квитанції на газету,— відказав Жірудо, поправляючи чорну шовкову ярмулку.— А до того ж я відповідальний редактор оцієї сміховини,— додав він, показуючи на газету.
— А я колись ходив у походи, до Єгипту, а тепер ходжу до гербової управи,— озвався інвалід.
— Помовч, Колоквінте,— сказав Жірудо,— перед тобою герой, що передавав імператорові накази в бою під Монміраєм.
— Слава! — відказав Колоквінт.— Я там позбувся руки.
— Попильнуй тут, Колоквінте, я сходжу нагору, до небожа.
Двоє колишніх військових піднялись на п'ятий поверх, до мансарди в кінці коридору, там лежав на старій канапі молодик зі світлими холодними очима. Не бентежачись, він почастував дядька і його приятеля сигарами.
— Любий мій,— лагідно й скромно сказав Жірудо,— оце той славний командир ескадрону імператорської гвардії, що я тобі розповідав.
— Ах, так? — мовив Фіно, змірявши поглядом Філіппа, що, як і Жірудо, враз принишк перед цим дипломатом преси.
— Рідненький мій,— сказав Жірудо, наголошуючи на тому, що він йому родич, і то старший,— підполковник повернувся з Техасу.
— А, ви їздили до Техасу, до Вигнанського краю. Але ж ви ще досить молодий, щоб зробити з вас "солдата-орача".
Ущипливість цього жарту зрозуміють тільки ті, хто пригадає цілу повінь гравюр, ширм, годинників, бронзових і гіпсових статуеток, у яких була відображена ідея "солдата-орача", величний образ долі Наполеона та його героїв, що породив урешті й кілька водевілів. Ця ідея дала принаймні мільйон зиску. В глибокій провінції ще й тепер можна побачити "солдата-орача" на шпалерах. Якби цей молодик не був небожем Жірудо, Філіпп дав би йому зо два ляпаси.
— Так, я їздив туди і змарнував там дванадцять тисяч франків і час,— відповів Філіпп, силувано всміхаючись.
— А імператора любите й досі? — спитав Фіно.
— Він мій Бог! — відповів Філіпп Брідо.
— То ви ліберал?
— Я завжди був за конституціоналістську опозицію. О! Фуа25! Манюель26! Лаффіт27! Що за люди! Вони визволять нас від отих ганебних податків на користь чужинців.
— Що ж,— холодно відказав Фіно,— треба здобути що можна з вашої невдачі: адже ви жертва лібералів, любий мій! Зоставайтесь лібералом, коли вам таке дороге ваше переконання; але погрозіть лібералам, що викриєте оті техаські дурощі. Ви ж не дістали й двох ліарів з усенародної підписки, правда? Що ж, ви в чудовому становищі: зажадайте звіту про підписку. Ось що ви матимете: створюється нова газета опозиції під опікою депутатів лівого крила; ви станете там касиром, платня тисяча екю, посада довічна. Досить викласти двадцять тисяч франків застави; знайдіть їх, і ви за тиждень будете як сир у маслі. Я дам пораду: хай заткнуть вам рот, узявши вас на службу, тільки здійміть крик, і то голосніше!
Жірудо зачекав, поки Філіпп, що розсипався в подяках, спуститься вниз, а тоді сказав небожеві:
— Ну, ти ж і штучка! Мене, бач, держиш на тисячі двохстах франках.
— Та газета не протримається й року,— відповів Фіно.— Для тебе я маю щось краще.
— Сто чортів! — сказав Філіпп до Жірудо.— А твій небіж не макуха! Мені й на думку не спадало, що з моєї невдачі щось можна здобути, як він каже.
Того вечора підполковник Філіпп у кафе Ламблена і в "Мінерві" кляв ліберальну партію, яка провадила підписку, яка заманила людей у Техас, яка лицемірно кричала про "солдатів-орачів", яка покинула цих мужніх людей без допомоги, зжерши в них по двадцять тисяч франків і промарудивши їх два роки.
— Я хочу зажадати звіту щодо підписки на Вигнанський край,— сказав він одному з завсідників кафе "Мінерва", а той розповів про це газетярам лівого крила.
Філіпп не пішов ночувати на вулицю Мазаріні, а подався до Марієтти й похвалився перед нею, що буде служити в редакції нової газети, яка матиме десять тисяч передплатників, і в тій газеті будуть ревно підтримані її хореографічні претензії. Агата й пані Деквен помирали зі страху, дожидаючи Філіппа: адже так недавно вбито герцога Беррійського28! Вранці підполковник прийшов через кілька хвилин після сніданку, а коли мати сказала йому, як вони за нього тривожились, він розгнівався: чи його мають за неповнолітнього?
— Бодай вам! Я приніс таку добру новину, а ви наче на похороні! Герцог Беррійський мертвий — тим ліпше: на одного поменшало! А я стану касиром у газеті, з платнею тисяча екю, от ви й позбудетесь клопоту через мене!
— Невже правда? — спитала Агата.
— Атож, якщо ви добудете мені двадцять тисяч франків застави; досить укласти туди ваші облігації на тисячу триста франків ренти, а свої проценти ви однаково одержуватимете.
Вперше за майже два місяці, відколи вдови розривалися, шукаючи, за що б узятись Філіппові, куди і як його примістити, вони відчули себе щасливими й покинули думати про всі свої злигодні. Ввечері старий дю Брюель, Клапарон, що вже дихав на ладан, і незламний Дерош-батько, ці грецькі мудреці, висловились одностайно і порадили вдові дати заставу за сина. Газета, дуже щасливо заснована перед убивством герцога Беррійського, уникла удару, завданого тоді пресі паном Деказом29. Облігації вдови Брідо на тисячу триста франків ренти були прийняті як застава за Філіппа, і він став касиром. Цей добрий син зразу пообіцяв давати вдовам сто франків за помешкання та харчі, і його оголошено найкращим із синів. Ті, хто доти передбачав лихе, поздоровляли Агату.