Другого дня Флора, яку хазяїнове мовчання змусило задуматись, чекала, що їй скажуть щось важливе; але Жан Жак хоч і крутився коло неї й нишком жадібно поглядав на неї, одначе не знаходив, що сказати. Врешті, вже за десертом, хазяїн вернувся до вчорашнього.
— Вам тут добре, Флоро?
— Так, пане.
— Ну, то лишайтеся тут.
— Дякую, пане.
Таке дивне становище тривало три тижні. Потім якось уночі, в цілковитій тиші, Флора, випадково прокинувшись, почула коло своїх дверей щось схоже на людський віддих і злякалася, розгледівши за дверима Жана Жака, що лежав там, наче пес; це, напевне, він трохи прочинив двері, щоб дивитись на неї.
"Він у мене закоханий,— подумала вона.— Але ж він застудиться там на протязі".
Другого дня Флора дивилась на хазяїна якось чудно. Ця безмовна, майже несвідома закоханість зворушила її, і цей нещасний недоумок, чиї скроні та лоб, усипані прищами, схожими на виразки, носили ту жахливу корону, знак зіпсованої крові, вже не здавався їй таким бридким.
— Ви не повернетесь до села, правда? — спитав її Жан Жак, коли вони лишились наодинці.
— А чого ви мене про це питаєте? — поцікавилась вона.
— Аби знати,— відказав Руже, почервонівши, мов варений рак.
— А ви хочете відіслати мене? — спитала вона.
— Ні, мадмуазель.
— Ну то що ж ви хочете знати? Ви маєте якусь причину...
— Так, я хочу знати...
— Що? — спитала Флора.
— Ви однаково не скажете! — вигукнув Руже.
— Скажу, їй-богу, як чесна дівчина...
— А! Он як...— злякано перебив Руже.— То ви чесна дівчина...
— Бігме!
— Так, правда?..
— Коли я вам кажу...
— Правда? Ви така сама, як тоді, коли вас привів сюди ваш дядько босою?
— Що це ви питаєте? — відказала Флора, зашарівшись.
Спадкоємець, приголомшений, понурив голову й не підводив її. Флора, зчудована такою приємною для неї реакцією, теж збентежилась і вийшла. Через три дні, в таку саму годину, бо обоє неначе обрали десерт собі за бойовище, Флора перша озвалась до хазяїна:
— Ви щось маєте проти мене?
— Ні, мадмуазель,— відказав він.— Ні...— Помовчав і додав: — Навпаки.
— А ви наче були сердиті того дня, коли допитувалися, чи я чесна дівчина...
— Ні, я тільки хотів знати...— І замовк.— Але ви не скажете...
— Ну що ви,— заперечила Флора.— Я вам скажу всю правду...
— Всю правду... про мого батька?..— спитав він здушеним голосом.
— Ваш батько,— відповіла вона, втупивши погляд у очі свого господаря,— був золотий чоловік... він любив сміятись... Аякже! Такий молодчага... Тільки йому охоти бракувало, бідоласі... Ну, і хтось його настроїв проти вас, він збирався... лихе збирався зробити. Він часто мене смішив... Отак... А тепер?..
— Ну що ж, Флоро,— сказав спадкоємець, беручи Баламутку за руку,— коли мій батько нічого вам не...
— А що ви хочете, щоб він мені зробив?..— вигукнула вона тоном дівчини, ображеної ганебним для неї припущенням.
— Та послухайте ж...
— Він був мій добродійник, оце й усе. Ну... Звісно, він хотів, щоб я стала його дружиною, але...
— Але,— докінчив Руже, знов узявши її за руку, яку Флора відсмикнула,— він вам нічого не дав, і ви можете зостатись зі мною.
— Коли ви так хочете,— відказала вона, потупивши очі.
— Ні, ні, це коли ви, ви хочете,— заперечив Руже.— Так, ви можете бути... господинею. Все, що тут є,— ваше, ви порядкуйте моїм майном, воно буде ніби ваше, бо я вас люблю, я вас весь час любив, відколи ви прийшли сюди босоніж.
Флора не відповіла. Коли мовчанка почала гнітити, Жан Жак придумав ось який незграбний аргумент:
— Ну, хіба це не краще, ніж повернутись на село? — сказав він з видимим запалом.
— Ну що ж, пане, як хочете...— відповіла дівчина.
І все ж, попри те "як хочете", сердега Руже не відчув великого поступу. Людям такої вдачі потрібна певність. Зусилля, з якими вони виявляють свої почуття, такі великі й коштують їм так дорого, що вони неспроможні поновлювати їх. Звідси їхня відданість першій жінці, котра піддається їм. Події можна оцінити тільки по результатові. Через десять місяців після батькової смерті Жан Жак був зовсім не той: його свинцево-бліде обличчя, спотворене прищами на скронях, проясніло, очистилось, порожевіло. Одне слово, його обличчя пашіло щастям. Флора домагалася, щоб її хазяїн ревно дбав про себе, вона всіх сил докладала, щоб йому було добре; коли він ішов прогулятись, вона, стоячи на порозі, проводила його поглядом, поки він не зникав з очей. Усе місто помітило ці зміни, що зробили Жана Жака зовсім іншою людиною.
"Знаєте новину?" — питали люди одне одного в Ісудені.
— Яку?
— Жан Жак успадкував від батька все, навіть Баламутку...
— Невже ви думаєте, що в лікаря б не стало хитрості лишити при синові доглядачку?
— Це для Руже просто щастя! — кричали всі.
— То проноза! Вона така гарна, вона одружить його з собою!
— Ця дівчина своєї нагоди не проґавить!
— Такі нагоди трапляються тільки гарним дівчаткам!
— Ви так думаєте, а згадайте мого дядька Борніш-Еро. Ви ж чули про мадмуазель Ганіве — вона була бридка, як сім смертних гріхів, а проте мала від нього тисячу екю ренти.
— Це було тисячу сімсот сімдесят восьмого!
— Однаково Руже погано робить, батько лишив йому добрячих сорок тисяч ліврів ренти, і він міг би одружитися з мадмуазель Еро...
— Доктор закидав на те, вона не схотіла. Руже занадто дурний...
— Занадто дурний? Жінки якраз бувають щасливі з чоловіками такого штибу.
— Ваша жінка дуже щаслива з вами?
Такі от балачки ходили по Ісудену. Спочатку, за звичаями того краю, сміялися з цього нібито подружжя, а врешті почали хвалити Флору за відданість цьому бідному недоумкові. Ось як Флора Бразьє здобула владу в домі Руже, над батьком і сином, як сказав молодий Годе. Тепер доцільно коротко описати історію цього правління — для науки старим парубкам.
Стара Фаншетта єдина в усьому Ісудені не схвалювала того, що Флора Бразьє стала королевою в домі Жана Жака Руже, вона протестувала проти аморальності цього становища й стала на бік обуреної чесноти. Звісно, вона відчувала приниження від того, що в таких літах стала підлеглою якійсь там Баламутці, тій, що колись, малою дівчинкою, прийшла в дім боса. Фаншетта мала триста франків ренти в цінних паперах, бо лікар порадив їй так примістити свої заощадження; покійний пан іще заповів їй сто екю довічної ренти, і вона могла жити далі без турбот. Тому вона покинула службу через дев'ять місяців після похорону свого хазяїна, 15 квітня 1806 року. Ця дата й символізує для людей проникливих той час, коли Флора перестала бути чесною дівчиною.