— А про парижан ти нам нічого не скажеш? — спитав молодий Годе.
— Треба ще придивитися до них,— відказав Макс.— Проте я подарую свою мисливську рушницю, що одержав з рук самого імператора, шедевр Версальської зброярні, дві тисячі франків ціною тому, хто придумає спосіб побавитися коштом цих парижан, хто зуміє так посварити їх із паном і пані Ошонами, щоб ті двоє старих вигнали їх або щоб вони самі звідти втекли — звісно, так, щоб не дуже допекти дідусеві й бабусі моїх друзів Барюка та Франсуа.
— Гаразд! Я придумаю,— сказав молодий Годе, завзятий мисливець.
— Коли автор комедії не хоче рушниці, він дістане мого коня,— пообіцяв Максанс.
Після цього вечора двадцять голів почали тужитися, щоб придумати якусь капость Агаті та її синові у відповідності до цієї програми. Але тут міг допомогти хіба сам диявол або випадок, так ускладнювали справу поставлені умови.
Уранці Агата й Жозеф спустилися вниз за хвилинку перед другим сніданком, що подавався о десятій годині. "Першим сніданком" тут називали чашку молока й скибочку хліба з маслом, яку подавали до ліжка або під час уставання. Дожидаючи пані Ошон, яка попри свої літа скрупульозно виконувала всі церемонії, що їх дотримувались герцогині часів Людовіка XV під час туалету, Жозеф побачив на дверях будинку навпроти Жана Жака Руже, що стояв там; він, звичайно, зразу піднявся нагору й сповістив матір, але та не впізнала брата — так він різнився від того, яким вона бачила його востаннє.
— Онде ваш брат,— сказала Адольфіна, що подавала руку бабусі.
— Який ідіот! — вигукнув Жозеф.
Агата зціпила руки й звела очі до неба:
— До чого ж його довели! Господи, і оце п'ятдесятисемирічний чоловік!
Вона захотіла як слід роздивитися брата й побачила за спиною в старого Флору Бразьє, простоволосу; крізь серпанок накинутої на плечі хусточки з мереживом світилася сніжно-біла спина, сліпучі груди; вона була прибрана, мов багата куртизанка, в вузькостанній сукні з гренадину — модної тоді шовкової тканини, з пишними рукавами, що на зап'ястках стискалися розкішними браслетами. По Баламутчиному корсажу зміївся золотий ланцюжок; вона накладала чорну оксамитову шапочку на голову Жанові Жакові, щоб той не застудився: явно розрахована сцена.
— Ох, яка вродлива жінка! — вигукнув Жозеф.— Таку не часто побачиш. Як то кажуть створена, щоб її малювати! Який колір обличчя! Ох! Які барви! Які форми! Які плечі!.. Розкішна каріатида! Була б чудова натура для Венери Тіціана!
Адольфіні й пані Ошон ті слова здались чужою мовою; але Агата, стоячи за спиною в сина, на мигах показала їм, що вже звикла до таких балачок.
— Вам здається гарною жінка, що хоче відібрати у вас багатство? — спитала пані Ошон.
— Це не вадить їй бути гарною натурою: саме в міру повна, ніщо не випирає...
— Любий, ти ж не в своїй майстерні,— спинила його Агата.— І Адольфіна тут...
— Правда, вибачте; але я від самого Парижа й аж досі бачив самих бридух...
— Хрещена, люба,— сказала Агата,— як же мені побачити брата? Коли він з цією особою...
— Ет! — перебив Жозеф. Я сам до нього піду!.. Бачу, що він не такий уже ідіот, коли має досить розуму, щоб милуватись Тіціановою Венерою.
— Якби він не був недоумком,— сказав пан Ошон, що саме ввійшов,— то спокійно одружився б, народив би дітей, і вам би не лишилось ніяких шансів на спадщину. Нема лиха без добра.
— У вашого сина з'явилась непогана думка,— додала пані Ошон.— Хай справді йде перший до дядька й скаже йому, що той має прийняти вас на самоті.
— І ви переможете мадмуазель Бразьє? — спитав пан Ошон.— Ні, ні, ласкава пані, витерпіть цю прикрість. Коли не матимете всієї спадщини, спробуйте принаймні відвоювати хоч трохи.
Ошони не мали сили змагатися з Максансом Жіле. Саме під час сніданку поляк приніс від свого хазяїна, пана Руже, листа, адресованого сестрі — пані Брідо. Пані Ошон попросила чоловіка прочитати того листа вголос:
"Люба сестро!
Я почув від чужих людей, що Ви приїхали до Ісудена. Я здогадуюсь, чому Ви обрали дім пана й пані Ошон, а не мій; та коли Ви приїхали побачитись зі мною, то я прийму Вас як годиться. Я сам би перший прийшов побачити Вас, якби здоров'я не змушувало мене в цю хвилину лишатись удома. Щиро шкодую, що так склалось. Я буду щасливий побачити небожа й запрошую його сьогодні пообідати зі мною; бо юнаки не такі чутливі щодо товариства, як жінки. Буду радий, коли він приведе з собою й панів Барюка Борніша та Франсуа Ошона.
Відданий Вам брат
Ж. Ж. Руже"
— Підіть скажіть, що ми саме снідаємо, що пані Брідо негайно відповість і що запрошення прийняте,— сказав пан Ошон служниці. Тоді притулив пальця до губів, наказуючи всім мовчати. Коли двері будинку зачинились, пан Ошон, що й гадки не мав, яка дружба пов'язує його онуків з Максансом, кинув на дружину й на Агату вельми значущий погляд:
— Він так само здатен написати такого листа, як я здатен віддати комусь двадцять п'ять луїдорів,— цього листа писав той вояк.
— Що з того? — відказала пані Ошон.— Однаково треба відповісти. А ви, добродію,— додала вона, глянувши на художника,— йдіть на той обід. Та якщо...
Чоловіків погляд змусив стару жінку замовкнути. Побачивши, яку щиру приязнь почуває його дружина до Агати, старий Ошон злякався, щоб вона не відписала хрещениці якоїсь суми, коли зі спадщини Руже не вдасться відвоювати нічого. Цей скнара, хоч був на п'ятнадцять років старший за дружину, сподівався стати її спадкоємцем і єдиним власником усього добра. Ця надія стала в нього манією. Та й пані Ошон добре вгадала, як домогтись від чоловіка деяких поступок, коли погрозила скласти заповіт. І пан Ошон став на бік гостей. Звісно, йшлося про величезну спадщину, і з почуття справедливості він волів побачити її в руках законних спадкоємців, ніж загарбаною чужими людьми, не гідними шани. Та й гості поїдуть тим швидше, чим швидше розв'яжеться справа. Відколи боротьба між загарбниками спадщини і законними спадкоємцями, на задум пані Ошон, справді почалась, розум пана Ошона, приспаний провінційним життям, прокинувся. Пані Ошон була досить приємно здивована, коли того ж ранку зрозуміла з кількох прихильних слів старого Ошона до її хрещениці, що Брідо здобули такого тямущого й кмітливого оборонця.